І от він стає на майдані,

      Здійма дорогого шлика⁸, —

      І кличе козачество славне.

      Усе Запоріжжя склика:

      Зове Богуна⁹, Кривоноса¹⁰,

      Зове і надію одну —

      Свого безталанного сина,

      Що рано поліг у труну…

      До всіх він тепер присягає

      І руки до Бога здійма,

      Що зве за голоту повстати,

      Якій і просвітку нема,

      Яку колись в давню годину

      Запродав він сам старшині.

      І гетьмана голос лунає,

      Склика вояків до борні…

      Але того клику не чують

      Колишні чубаті брати:

      Одні полягли на могилах,

      Других повкладали кати,

      А треті сього відцурались,

      Чим перше святили слова,

      І гетьман у скруті-розраді,

      Як перш, до поспільства взива:

      «Вставайте, сині мої, квіти!

      Не гніть перед катом спини,

      Клянусь, розіб’ю ваші пута,

      Свої поквитую¹¹ вини».

      Але перемучені діти

      У лаву не сходяться тут…

      І жде їх безрадісний гетьман,

      Аж поки не крикне когут¹²…

      Тоді, застогнавши, сідає

      На білого змія-коня

      І лине назад до порогів

      Крізь води й ліси навмання.

      І там у печері глибокій

      З жалем до хреста припада,

      І молить за край свій у Бога

      Та тяжко гіркими рида.

      І б’є себе з розпачу в груди.

      Кляне свій безщасний талан, —

      Поки не поляже кістками,

      Як здійметься ранній туман.