Твердиня. Максим Кидрук
Читать онлайн книгу.
посіріло, і на Спонья-чірквеґ зберігалась непогана видимість, однак у лобовому склі машини відбивалися придорожні кущі й гілляччя, зводячи нанівець усі спроби зазирнути досередини.
Коли Левко зібрався підвестися й викинути пакет у контейнер, до нього прилинув дивний звук. Наче щось шкрябнуло об асфальт. Хлопець висунув макітру далі і… скам’янів. Лише за кілька кроків від нього, встромивши руки в кишені легкої вітрівки, переминався з ноги на ногу водій «Volvo». Чоловік підступив до правого узбіччя і роздивлявся освітлене вікно. (Мабуть, побачивши світло, він вирішив, що його не побачать із освітленої кімнати, і не став ховатися.) На ньому були важкі (зовсім не літні) армійські черевики. Човгаючи об дорожнє покриття, вони й видавали той звук, що насторожив хлопця.
Спершу Левко не відчув нічого. Цікавість і збудження розбовтали страх, що кислотою пропалював живіт. Просто став спостерігати. Через мить, вдивившись уважніше, українець збагнув, що наполохало його, коли вперше ковзнув поглядом по обрису водія. Руде волосся. Жовтогаряча шевелюра, яку було помітно навіть у сутінках. Левко кинув пакет зі сміттям на землю і щодуху дременув назад до вілли.
Він упізнав чоловіка. На дорозі біля старенького «Volvo S60» стояв той самий рудий з криваво-чорними очима, що стежив за Ґуннаром Іверсом у «Wirströms Irish Pub».
XVII
7 квітня 2012 року, 19:39 (UTC+1)
Вілла Бенгта
Левко взяв до рук мобільний, що вже півхвилини прокручував примітивну мелодію дзвінка. Телефонував Ян Фідлер.
– Здоров, Яне! – приклав трубку до вуха.
– Привіт! Щойно говорив із Ґремом. Хоче, щоб ми зібралися завтра, треба обговорити дещо.
– Що саме?
– Каже, це стосується подорожі в Мадре-де-Діос.
– Хм… – здивувався Левко. – Не уточнював?
– Ні. Але казав, що це сюрприз. Зустрічаємось у кафетерії бібліотеки під час обідньої перерви.
– О дванадцятій?
– Так. Передай Сьомі.
– Обов’язково.
– Це все. Бувай!
– Добраніч.
XVIII
8 квітня 2012 року, 12:17 (UTC+1)
Бібліотека Королівського технологічного інституту
Стокгольм
«Сюрприз» прийшов на зустріч із американцем. За одним столом з Семеном, Ґремом, Яном і Левком у просторій залі університетської бібліотеки, безтурботно попиваючи каву, сиділа Сатомі.
– Я їду з вами, – повторила японка з незмінною, трохи знущальною посмішкою.
– Сатомі, вислухай мене, – пробував напоумити її українець, – ти поняття не маєш, у що встряєш. Це не поїздка на зірковий курорт, де можна дефілювати на шпильках, і навіть не вояж Європою з наплічником. Ми вирушаємо у джунглі, перед якими нерідко відступали більш підготовлені експедиції.
– Я в чудовій формі і ходила в походи. Не лякай мене, Лео. А ще в мене модний фотоапарат!
– На дідька ти їй розповів? – Левко штрикнув поглядом Ґрема.
Мулат