Це коротке довге життя. Ірина Бондарук
Читать онлайн книгу.
працьовитість і сумлінність відразу помітили ті, хто працював разом з ним, та от трактували по-різному. Головний режисер фільму пропонував усе погоджувати особисто, не допускаючи заступників директора картини: ні першого, що відповідав за знімальний майданчик та комбіновані зйомки, ні другого, що робив зовнішні приготування. Запросивши якось у їдальні Дмитра сісти за один стіл, головний режисер повів розмову про другорядні речі, але раз по раз ставив питання, які виявляли вдачу молодика, що подобався йому дедалі більше. Він запропонував Дмитрові дублювати головного героя фільму, бо акторові, що грав ту роль, треба було час від часу бути в театрі у Москві. І молодик погодився зніматися в тих сценах, де не було видно обличчя, зокрема коло мартена.
Дмитро не вмів байдикувати, хоч багато кого аж трусило від того. Однак не оцінити організаторських здібностей новенького вони не могли. Якось асистенти доповіли режисерові, що всі листи замість директора картини пише Дмитро, та то вже стало, мабуть, звичним: усі директори картин на той час були старі амбітні люди, без спеціальної освіти. Вони сиділи в кабінетах, скинувши з себе обов’язки на заступників директорів та адміністраторів. А за все, певна річ, відповідав режисер – людина, що не бачила й не розуміла адміністраторської справи. Він давав команду – і все.
Зйомки фільму перемістилися до Ашгабата. Туди мала приїхати й група з Москви. Дмитро тим часом будував декорації й чекав на реквізит та костюми. Коли до столиці Туркменістану прибув вагон з написом «Його величності Бондарчукові Д. І.», то на вокзалі переполошилися. По вантаж приїхали кіношники, а працівники станції вишикувалися в шеренгу, перемовляючись між собою рідною, незрозумілою гостям, мовою. Водії сміялися, підморгуючи Дмитрові: «Ну ж бо, його величносте, керуй».
Наступної Дмитрової картини могло й не бути. Новий директор Кандибін, що прийшов на кіностудію з хроніки, де мав неабиякий авторитет, беручись до своєї першої роботи в кіно, дуже прискіпливо добирав собі групу. Друзі порадили йому взяти Дмитра: мовляв, працює, як віл, за всіх, не підведе.
Коли Кандибін знайшов Дмитра й запропонував йому роботу, той його ошелешив:
– Мене звільняють.
– Хто?
– Начальник виробництва.
– Отакої!
– Я відмовився їхати у відрядження до Ленінграда з новою картиною.
– Чому?
Дмитро вперто мовчав. Як передати словами ту співбесіду з керівництвом знімальної групи, де в інтонації було трохи зверхньої байдужості, підкресленої неповаги, бажання прискіпатися до новачка, який відразу з першої своєї картини здобув такий авторитет? До того ж він один серед них мав вищу спеціальну освіту. Дмитро розумів, що ту поведінку керівництва спричинив страх перед сильним конкурентом, проте тамувати кривду не хоче. Не може. Він знає, що за відмову після першої картини його можуть звільнити. Хай звільняють!
Кандибін