Прокинувшись ранесенько, він почув, як сестра торохтить рогачами, цідить молоко, як наказує дітям, щоб не лізли до дядька – хай поспить, а коли прокинеться, щоб дали йому спокійно поїсти й не заглядали до нього ні в кімнату, ні в тарілку.

      Тихесенько відхиливши двері, сестра занесла й поставила на стіл сніданок, прикривши вишиваним рушником.

      У хаті затишно і чисто. Постелили гостеві у світлиці на високих подушках. Дмитро лежить і не хоче розплющувати очей – так гарно, любо, тепло. Раптом знадвору долинула дитяча суперечка:

      – Не заглядай, розбудиш дядька!

      – А сам?

      – Я тихенько, не розбуджу.

      Щось перекинулося – і перелякані діти замовкли, та, побачивши, що Дмитро вийшов зі світлиці, кинулися йому на руки. Він підхопив їх й усадовив за стіл снідати.

      Як весело йому працюється тут! Він ані хвилини не сидить без роботи, а робота так і лізе йому на очі. Сестра хоч і просить брата ні про що не турбуватися, проте вдячна йому за допомогу.

      За місяць Дмитро поправився, відпочив, аж м’язи грали під шкірою. Проводжали його на вокзал підводою, щоб підвезти до приміського поїзда усе те, чим наділили щедрі родичі. А коли Дмитро рано-вранці вивантажив усе з вагона на платформу, то неабияк розгубився: у мішку рохкав Васько, у ящиках сиділи кролі та кури, торби були вщерть наповнені картоплею, олією, салом, сиром та сметаною.