Сонячний Птах. Уилбур Смит
Читать онлайн книгу.
заручники!
– Атакуйте! – заволав я, смикаючись і пручаючись у своїх путах. – Вони однаково нас уб’ють! Відкривайте вогонь!
«Міраж» круто злетів угору попереду нас, не відкривши вогонь, й завис, завиваючи, за кілька футів над нашими головами. «Дакота» хиталася й підстрибувала в зоні зниженого тиску. Я ще волав і пручався, намагаючись скинути з себе пута. Я хотів дістатися до них. Сталевий стілець розхитувався в обидва боки. Я вперся ногами у стінку фюзеляжу й відштовхнувся від неї з усієї сили. Стілець трохи зігнувся, а мій охоронець знову підняв пістолет-автомат.
– Ні! – закричав Тимоті. – Він потрібен нам живий. Скажи Мері, щоб вона принесла морфій.
«Міраж» звернув убік, потім зробив коло й завис на відстані ста футів від нашого правого крила. Я міг бачити, як пілот безпорадно дивиться на нас крізь ілюмінатор.
– Ви розмовляли з доктором Кейзином, – застеріг Тимоті пілота реактивного винищувача. – І ми маємо на борту ще чотирьох заручників. Ми вже стратили одного білого заручника й не завагаємося стратити наступного, якщо ви й далі поводитиметеся вороже.
– Вони все одно нас уб’ють! – закричав я, але Тимоті урвав контакт.
Їх знадобилося п’ятеро, щоб утримати мене для уколу, але нарешті вони зробили мені його в руку, й, хоч я намагався чинити опір наркотику, незабаром мою свідомість окутав туман. Я намагався пручатися й далі, але мої рухи стали летаргічними, нескоординованими, й поступово я втратив свідомість. Останнім зусиллям своєї пам’яті я почув, як Тимоті назвав Роджерові новий курс для подальшого польоту.
Мене розбудили біль і спрага. Рот у мене розпух і наповнився піною, голова боліла так, що я не міг розплющити очі. Я спробував сісти, й у мене вихопився болісний крик.
– З вами все гаразд, докторе? Розслабтеся й поставтеся до цього легко.
То був голос Роджера ван Девентера, і я зосередив свій погляд на ньому.
– Можна води? – запитав я.
– Мені шкода, докторе, але води немає.
Він похитав головою, і я розглянувся навколо. Ми були в порожній кімнаті з побіленими стінами. Її умеблювання складалося лише з чотирьох дерев’яних ліжок та відра для справляння природних потреб, а двері були замкнені й затулені ґратами. Троє людей із команди банту сиділи на одному з ліжок на протилежній частині камери, вони здавалися розгубленими й нещасними.
– Де ми? – прошепотів я.
– У Замбії. Щось подібне до військового табору. Ми приземлилися годину тому.
– А куди подівся винищувач повітряних сил?
– Він повернув назад, коли ми перелетіли Замбезі. Він нічим не міг нам допомогти.
І ми самі теж нічим не могли собі допомогти. Протягом п’яти днів ми перебували в задушливій, схожій на духовку камері зі смердючим відром, аж поки на п’ятий день наші охоронці прийшли забрати мене. З криками та непотрібними штурханами й копняками мене провели по коридору до кабінету, де майже не було меблів, якщо не вважати меблями великий портрет голови Мао. Тимоті Маґеба підвівся