Цифрова фортеця. Дэн Браун
Читать онлайн книгу.
Бо саме я є заступником директора з оперативного управління. І ніхто інший. – На його обличчі поволі розповзлася зморена усмішка. – І до того ж я не сам. У моїй команді – Сюзанна Флетчер.
У цю мить Сюзанна збагнула, за що так поважала Тревора Стретмора. Десять років, попри всі перешкоди, він завжди був для неї прикладом. Наполегливим. Непохитним. Саме його відданість викликáла в неї захват: непорушна вірність своїм принципам, своїй країні та своїм ідеалам. Що б не сталося, командир Тревор Стретмор завжди буде для неї маяком у бурхливому світі неймовірно важких рішень.
– Ви ж у моїй команді? – спитав Стретмор.
Сюзанна всміхнулася.
– Так, сер. У вашій. На сто відсотків.
– От і добре. А тепер повернімося до роботи, гаразд?
Розділ 12
Девіду Бекеру доводилося раніше бувати на похороні й бачити мерців, але в цьому померлому щось надзвичайно нервувало. То не був бездоганно причепурений труп у труні з шовковою оббивкою. Це було оголене тіло, безцеремонно полишене на алюмінієвому столі. Його очі ще не набули характерного погляду – мертвого й порожнього. Натомість вони, закочені, витріщалися в стелю, назавжди завмерши стоп-кадром страху й жалю.
– ¿Dónde están sus efectos? – швидко спитав Бекер кастильським діалектом іспанської. – А де його манатки?
– Allí, – відповів лейтенант із жовтими прокуреними зубами. І показав на стойку, де лежав одяг та решта особистих речей.
– ¿Es todo? Це все?
– Sí.
Бекер попросив принести йому картонну коробку, і лейтенант поквапився на пошуки.
Був суботній вечір, й офіційно севільський морг не працював. Тому молодий лейтенант впустив Бекера лише за прямим наказом начальника севільської поліції: схоже, приїжджий американець мав впливових друзів.
Бекер окинув поглядом купу одежі. В один із черевиків запхнули гаманець, паспорт та окуляри. Поруч лежала невеличка торбина, яку поліція принесла з готельного номера. Інструкції, що їх дали Бекеру, були прості: нічого не чіпати. Нічого не читати. Просто все це забрати й привезти. Усе. І нічого не забути.
Бекер оглянув речі й насупився. «Навіщо АНБ увесь цей мотлох?»
Повернувся лейтенант із невеликою коробкою, і Бекер почав складати в неї речі Танкадо.
Поліцейський штрикнув мерця в ногу.
– ¿Quien es? Хто це?
– Гадки не маю.
– Схожий на китайця.
«На японця», – подумав Бекер.
– Бідолашний вилупок. Помер від серцевого нападу, еге ж?
Бекер байдуже кивнув.
– Мені сказали, що так.
Лейтенант зітхнув і співчутливо похитав головою.
– Севільське сонце часто буває жорстоким і підступним. Будьте завтра обережні.
– Дякую, – відповів Бекер. – Але я вже повертаюся додому.
Офіцер здивовано глянув на нього.
– Але ж ви щойно прибули!
– Знаю, однак тому, хто оплатив мою поїздку, потрібні саме особисті речі померлого.
Лейтенант