Божественна комедія. Аліг'єрі Данте
Читать онлайн книгу.
втілення облуди
Лице наблизило кінець кінцем,
Не витягши хвоста, сховавши груди.
10 Було його лице людським лицем:
М’який блаженний усміх, щоки чисті, —
А тулуб вився, як в змії, кільцем,
13 Дві лапи волохаті й пазуристі;
Обидва ж боки, спина з животом
Від смужок та кружечків – геть плямисті,
16 Куди там туркові з шовків жмутком,
Не витчуть килимів таких татари,
Арахна знов програла б з полотном.
19 Як пристають до берега байдари —
Півсудна у воді, пів – на землі,
Як там, де у неситих німців свари,
22 Бобер, присівши, ладить пастки злі, —
Так лютий звір з іменням Геріона
З’явився враз на кам’яному тлі,
25 А хвіст був – мов розчахнута колона,
Й стояли сторч отруйні два кінці,
Неначебто жало у скорпіона.
28 Сказав вожай мій: «Маєм, як ловці,
Від нашої дороги відхилитись
До чудиська, що сіло на луці».
31 Поквапились праворуч ми спуститись
І кроків з десять стежкою пройшли,
Стараючись піском не обпалитись.
34 Коли до звіра близько вже були,
Побачив тіні я, що в спогляданні
Сиділи коло прірви серед мли.
37 Тоді учитель: «Кладучи в вивчанні
Край дослідам, ти подолай свій страх, —
Сказав, – і розберись у їх стражданні.
40 Веди розмову там в скупих словах,
А я домовлюсь, як би над цим долом
Нас переніс він на своїх плечах».
43 Так вирушив палючим сьомим колом
Я сам-один, без друга, боязкий,
Поміж народом, мученим і голим.
46 У них в очах світився біль різкий,
Чи тут, чи там, віддавшись небезпеці,
То пломінь відсували, то піски.
49 Так само роблять пси в нестерпній спеці
Ротами й лапами, коли кусать
Почнуть їх блохи, мухи а чи ґедзі.
52 Я в лиця намірявся заглядать,
Та лютий пломінь падав без упину,
І я не міг нікого упізнать.
55 І кожен з них на шиї мав торбину
На колір певну й певний знак на ній,
Які були за втіху всім єдину.
58 І в одного на довгім гамані
Я вздрів лазур небесного ефіру,
Що лева мала обриси ясні.
61 А інший, що являв покуту щиру,
На капшуку, червоному, як кров,
Мав гусака, білішого від сиру.
64 І той, якому вишив білий шов
Знак на калитці з синьою свинею,
Спитав мене: «А ти чого прийшов?
67 Живий, то б і живою йшов землею,
Тут сяде Вітальяно, мій сусід,
Персоною гріховною своєю.
70 Це – флорентійці, з Падуї ж мій рід.
Мені рвуть вуха, а собі утроби,
Волаючи: «Сюди б вельможу слід,
73 Що на торбині змалював три дзьоби!»
Скривив тут рота й висунув язик,
Неначе бик, не тямлячись від злоби.
76 І я, щоб не розгнівавсь провідник,
Мій рятувальник серед звірів хижих,
Від тих мордованих скоріше зник.
79 Знайшов я вожая уже на крижах
Тварюки,