Ще як були ми козаками,

      А унії не чуть було,

      Отам-то весело жилось!

      Братались з вольними ляхами,

      Пишались вольними степами,

      В садах кохалися, цвіли,

      Неначе лілії, дівчата.

      Пишалася синами мати,

      Синами вольними… Росли,

      Росли сини і веселили

      Старії скорбнії літа…

      Аж поки іменем Христа

      Прийшли ксьондзи і запалили

      Наш тихий рай. І розлили

      Широке море сльоз і крові,

      А сирот іменем Христовим

      Замордували, розп’яли…

      Поникли голови козачі,

      Неначе стоптана трава,

      Украйна плаче, стогне-плаче!

      За головою голова

      Додолу пáда. Кат лютує,

      А ксьондз скаженим язиком

      Кричить: «Те Deum! алілуя!..»

      Отак-то, ляше, друже, брате!

      Неситії ксьондзи, магнати

      Нас порізнили, розвели,

      А ми б і досі так жили.

      Подай же руку козакові

      І серце чистеє подай!

      І знову іменем Христовим

      Ми оновим наш тихий рай.

      У Києві на Подолі

      Було колись… і ніколи

      Не вернеться, що діялось,

      Не вернеться сподіване,

      Не вернеться… А я, брате,

      Таки буду сподіватись,

      Таки буду виглядати,

      Жалю серцю завдавати.

      У Києві на Подолі

      Братерськая наша воля

      Без холопа і без пана,

      Сама собі у жупані

      Розвернулася весела,

      Аксамитом шляхи стеле,

      А єдвабном застилає

      І нікому не звертає.

      У Києві на Подолі

      Козаки гуляють.

      Як ту воду, цебром-відром

      Вино розливають.

      Льохи, шинки з шинкарками.

      З винами, медами

      Закупили запорожці

      Та й тнуть коряками.

      А музика реве, грає,

      Людей звеселяє.

      А із Братства те бурсацтво

      Мовчки виглядає.

      Нема голій школі волі,

      А