Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный
Читать онлайн книгу.
глечичок по глечику, складає копiйку до копiєчки. Настягалася рублiв на кiлька грошей та к рiздву справила Чiпцi парубоцьку одежу: купила добру сиву шапку, червоного пояса, чоботи добрi юхтовi. Дякує боговi, що з Чiпки вийшли люди...
Ось знову весна-красна. Чiпка так i припадає до хазяйства. Рано встає, пiзно лягає, — та все в полi та в полi. Хоч не дуже радiє, та й не журиться: за роботою нiколи. Сам на себе,, на свою працю всю надiю покладає. Припадає до того поля, наче закохався в його... Не тiльки в будень — i в свято...
— Чого се ти, сину, так унадився в те поле, що й у недiлю не посидиш дома? — питає Мотря. — Чи ти, бува, не наглядiв чого там?
— Егеж, наглядiв, — смiється Чiпка: — там така перепеличка!
— Ти б собi пошукав, сину, хазяйки, а менi — помочi...
Чiпка нiчого не одказав: узяв шапку, вийшов з хати.
Недiля. День випав якийсь хмурий. Дощу не було, — тiльки десь сонце заховалося, небо сiрими хмарами обмазалось. Стали благовiстить до церкви. Чiпка убрався, пiшов з матiр’ю. Вернулися з церкви, пообiда’ли. Напоїв Чiпка корову, кобилу. Рано ще. Ходить вiн по двору, нудиться. «Хiба пiти? — дума. — Пiду... її не побачу, — на поле налюбуюся...»
Знявся й пiшов. Перехопивсь через мiсток, доходить до луки. Коли чує — знову той самий голос... Вiн увесь затрусився, а серце — отак заходило!
— Нi, постривай... тепер не так! — прошептав вiн. — тепер незчуєшся, звiдкiля й лихо складеться!.. — Постояв ще трохи, послухав та присiв у борозну й тихо, як той злодiй, порачкував на голос.
Дiвчина сидiла на обнiжку, на зеленiй травi, та плела вiнок з ромену, сокирок, трав’янок i других польових квiток, що тут же недалеко на луцi розстилались чудовим цвiтним килимом, напували пахощами обвiтря. Вона сидiла спиною до того мiсця, звiдкiля пiдкрався Чiпка. Кругом неї обсипано було квiтками, натрушено травою; повна фартушина того польового добра розстилалась на колiнах. Дiвчина знай опускала туди то одну, то другу руку, витягала квiточку по квiточцi, пiдбирала один колiр до другого, сплiтала докупи, перев’язуючи гнучкими Петровими батогами. Одначе робота ця забрала не всi її думки: дiвчина стиха спiвала... Тихенький подихав вiтер, шевелив її невеличкими чорними кучерями, що повибивались на висках з товстої та довгої коси, маяв червоною широкою стьожкою, заплетеною в косу, й розносив по полю журливу пiсню... По сумному голосу, по задуманому личку можна було помiтити, що дiвчина не жила без лиха...
— Здорова була! — гукнув їй на саме ухо Чiпка, скравшись з-за спини.
Дiвчина кинулась, затряслася; схопилась, щоб утiкати, та, висипавши на землю квiтки з фартушини, похопилася, знову опустилась на траву й стала обома руками гарбати й. кидати назад у фартушину польове добро.
— А куди ти тепереньки втечеш вiд мене? — пита її Чiпка.
— Я й тiкати не буду... — перевiвши дух, одмовила вона, та й пiдвела на його свої оксамитнi очi. — О-ох... та й злякав же ти мене... хай тобi!
Од iскристого погляду, од її голосу, свiжого та дзвiнкого, — так i звився Чiпка. — «А хороша ж яка!.. а люба та мила!..» — промелькнуло у його в думцi. Вiн стояв перед нею мовчки та милувався такою вродливою красою. Мовчала й вона, пiдбирала квiтки.