Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный
Читать онлайн книгу.
— бiла... Достаткiв бiльше, й достатки кращi.
А тут ще, пiсля смертi якогось бездiтного, далекого Мотриного родича, зосталося їм днiв на десять поля... Пiсля судiв та пересудiв, — пiсля двох мiшкiв пшеницi та двох овечок-ярок, що Мотря подарувала волосному писаревi, одсудили Мотрi землю громадою...
— Не журись. Чiпко, — каже, радiючи, Мотря, — тепер буде своє жито, й своя пшениця, i просо, й ячмiнь, i гречка... Одберу мiсцину, картоплi насаджу, — на зиму буде!.. I к рiздву загодуємо свиню... Сало продамо, м’ясо посолимо, ковбаси начинимо... Буде з насi Хай тепер нашi вороги смiються, нехай цураються, минають!
Аж помолодшала Мотря, весела стала.
Чи все ж то такi щасливi та яснi днi колихали Чiпку? Чи все ж то однi удачi та радощi складали його молоду силу, котра так i пробивалася з-пiд його гострого погляду, смiлого поступу?..
Ой, нi! Життя, — що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.
Першою такою колючкою в Чiпчинiм життi була смерть бабина. Йому тодi тiльки що сповнилось п’ятнадцять лiт. Баба вже була стара-стара, як молоко бiла, як сухар суха. Уже й лiтом з хати не вилазила, хiба у палючий день вийде було з хати, сяде на призьбi, складе свої сухi синi руки на колiнах та й грiється проти сонця. А восени все жалiється та жалiється Мотрi:
— Оже, дочко, щось менi погано... Так погано, так погано! Чую, наче в мене всерединi щось застигає; руками й ногами зовсiм не володiю, не знаю, чи й є вони в мене... Мабуть, це вже м о я за мною приходить...
Так казала Оришка звечора, а до свiта — й богу душу оддала.
Лежить баба на столi в хатi. Хрест в руках, свiчка в головах... Та ж баба — тiльки очi заплющила, рот зцiпила... Прийшов пiп, дяк, зiйшлися люди, взяли бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли... Мотря плаче. Чiпка не плаче... Йому тiльки чогось страшно, жалко... — «Нема баби... — думає вiн. — Умерла баба... не буде бiльше баби... Смерть узяла бабусю... люта смерть... А що ж то за смерть? Хто знає?..»
Темна мара встала в Чiпчинiй думцi, як страшидло яке, холодне, непривiтне... Говори, дивись, — а тут... зуби зцiпило, язик одiбрало, очi заклепило... Кидають у землю, — темнота непривiтная, нiмота непробудная, нерозгаданий холод та морок! Ось i черв’як плазує — холодний та слизький, аж напинається, аж звивається, поспiшаючи до тiла...
«Ух!.. гидко... страшно!...» Чiпка здригнув. «I вiд кого се? — запитувала його злякана думка. — Кажуть, вiд бога?.. Смерть вiд бога?.. темна нiмота... червивеє вiд бога?!. Господи боже! невже це треба?.. I для лихого його багато, а то ж для доброго?.. А баба така добра була, до всiх добра... I так каратися?.. Чи для всiх воно однаково?.. Де ж тодi правда?.. Ой, нi, нi! тут щось та не так, — тут щось друге, iнше...»
Задумався, загадався Чiпка... Зробився аж страшний, помарнiв, похнюпився, дивиться якось чудно... Зведе оце на тебе очi — i нiчого не бачить; клич його — не чує... аж занепав. Уночi схопиться, — одягається, озувається...
— Чiпко! куди ти? — пита здивована мати.
— Га-а?
— Куди ти?
— Баба кличе... пiду до баби..
— Та господь з тобою! Баби немає — умерла...
— А що ж ото?.. слухайте!.. — Та й наставить ухо, — слухає... — О-о-о-о! «Чiпко!.. Чi-п-ко!..» Чуете?.. — Зараз,