Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный
Читать онлайн книгу.
А куди?.. куди!.. — закричав. Та — геп! герлигою по горобенятах... Так кишечки й повискакували...
— Оце вам жив-жив!.. жив-жив! — гукав Грицько, та раз по раз герлигою, герлигою...
Чiпка дивиться то на горобенят, то на дiда: чи не скаже чого дiд? Дiд лежав собi мовчки. «Значить, правда, що вони кричали: «жив-жив!» — подумав Чiпка, та як схопиться... Очi горять, сам труситься...
— Стривай, Грицьку! стривай! не бий... Давай краще їм голови поскручуємо!..
Як схопить горобеня, як крутне за головку... Не вспiв оком моргнути, — в однiй руцi зостався тулубець, а в другiй — головка.
— А що — жив! а що — жив!! — кричить Чiпка...
— А що — жив! — а що — жив!.. — вторує за ним Грицько...
Незабаром горобенят не стало: валялися тiльки однi головки та тулубцi...
— От тепер можна й герлигою, — каже Чiпка, взявши герлигу в руки. Грицько й собi за ним. Та зложили горобенят укупу й почали перiщити, як снопи молотили... Не зосталось горобенят i слiду: валялося тiльки одно м’ясо та кишечки, перебитi, перемiшанi з землею.
— Ходiм ще драти, — каже Грицько: - там ще є.
— Ходiм, — згоджується Чiпка.
Та й побiгли до верб, один одного випереджаючи.
— А куди ви? — пiдвiвши голову, питає дiд. — Пiдiть лишень овець позавертайте! Бачите, як порозходились... Щоб ще звiрюка не заняв...
Дiд знову лiг. Скоро й заснув.
Хлопцi побiгли...
...Швидко вони позавертали овець i, як кошенята, дралися по вербах, видираючи горобенят. Удвох надрали ще бiльше, нiж сам Грицько надрав. А далi поскручувавши голови, били герлигами... помiсили чисто на гамуз!
Сонце дедалi все вище та вище пiдпливало. Перше ж так гарно сяло та грiло, а це вже стало пекти-палити, аж дiд прокинувся...
— Ач, як угрiло! — обiзвався вiн, пiдсуваючи свиту пiд вербу, в холодок. — Ану, ще понюхаємо та заграємо... Хлопцi, видно, десь горобцiв деруть...
Дiд понюхав.
— А-а... та й добра ж! — промовив, чхнув — i полiз у торбу за сопiлкою.
Вийняв сопiлку, послинив дiрочку, свиснув раз, удруге — i зачав «Вiвчарика». Гучно-гучно загула сопiлка на все поле, немов хто заспiвав жалiбно; аж ось замира, замира, — тiльки сопе... А це зразу, немов опiк хто, закричало, завищало — та й стихло... вдруге... втретє... i полився тяжкий плач... Сумно зробилося, важко... Отара посхиляла униз голови, немов слухала того плачу тяжкого... От знову сопiлка замовкла. Трохи перегодя тихий регiт крiзь сльози стиха веселив поле; далi — дужче... дужче... сльози сохли... регiт замирав... понiсся веселий, танцюристий козачок...
— То дiд гра, — каже Чiпка. — Ходiм до його!
— Ходiм. Побiгли.
— А, мабуть, час, хлопцi, й овець напувати! — зустрiчає їх дiд.
Хлопцi зiбрали ватагу, погнали до водопою. Тут з ними трохи халепи не сталося. Як гнали отару через луг, де не взявся сiрий вовк i потяг нишком ягнятко в дiброву... Отара схарапудилась, сипнула вбiк — аж Грицька повалила; Лиско майнув за вовком. Чiпка за Лиском. Вовк бачить, що непереливки, покинув ягнятко та драла в лiс... Чiпка з Лиском за ним. Дiд почув що Лиско гавка на вовка й собi надiйшов... Так де ж ти вовка в лiсi шукатимеш? Тiльки й того, що дiд похвалив Чiпку — за те, що не побоявся вовка,