Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный
Читать онлайн книгу.
Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови... То тiльки злi дiти так кажуть...
— Я не буду злий, бабусю!.. — одказує Чiпка, — та й задумається.
Трохи перегодя знову питає:
— А чого ж мiй батько пiшов у москалi? Навiщо вiн покинув матiр?
— Люди оддали.
— За вiщо ж вони оддали його?
— Так треба було... Виростеш, сину, тодi все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобi розказувати.
— Чому, бабусю?
— Так. Малий ще ти дуже...
Така розмова велась у них не вряди-годи. Чiпку все зачiпало, все торкало. Вiн про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було одкривати свiт його очам, — утiшно думати: з якою натоптаною головою виросте її онуча.
Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чiпчину голову усе, що заховала її шестидесятилiтня пам’ять. А Чiпка не брав — гарбав усе те!
Оце було лiтком, як зайде вже сонце й спуститься вечiр на землю, вийде баба з Чiпкою з хати (бо в хатi душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрi з роботи. Оришка сяде, а Чiпка — коли сидить, коли лежить... Та отак собi й давай розмовляти... Чiпка бiльше слухав, — iнодi й засне, слухаючи бабиної мови, що як струмiнь тихо журчала... А iнодi й сам розщебечеться... Уже й нiч настала: засвiтили зорi, замиготiли, заiскрили... Задивився Чiпка на небо.
— Що то, бабусю? — указує на зорi.
— То? — Зорi.
— Що ж то за зорi?
— То — янголи дивляться! У кожного є свiй янгол: то-то вiн i пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спiткало. Отож — як зiрочка покотиться, — то душа переставиться... Душа переставиться — i зiрочка покотиться — щезне...
— I моя там, бабусю, є зiрочка? й ваша? й мамина?
— I твоя є, й моя, й мамина.
— А де ж моя, бабусю? — пита Чiпка, положивши голову на бабинi ноги й не спускаючи очей з цiлого рою зiрок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому небi.
— Бог його знає, сину!. Чоловiковi туди не досягнути... То боже дiло, то вiн i знає...
— Ай бог там?..
— Там, сину...
— А що то за бог, бабусю?
— Бог?.. Бог — батько. Вiн усе держить на свiтi: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину... Вiн за всiм ходить, до всього додивляється, од злого береже... Ото, як побачить, що сатана вмiшується в його святе дiло — почина свiтом каламутити, — то й шле святого Iлiю на вогнянiй колiсницi вбити сатану... Ото як Iлiя котить, то грiм гримить; а як стрiльне вогняною стрiлою — то блискавка заблище... Отакий-то бог! Вiн страшний задля злого, а для доброго — й вiн добрий. Бог-батько... на свiтi нас держить i хлiбом годує. Загадається Чiпка. I встає перед його очима розгнiваний бог, обгорнувшись чорними хмарами... i гукає на Iлiю — карати злого!.. Котить Iлiя — небо й земля двигтять, як од вiтру перина, од його бiгу... Ось шкваркнуло... вогняна стрiла розпанахує небо... Страх обiймає Чiпку! Надворi зовсiм темно; мiсяця не видно; бiлiв, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготять зорi... Тулиться Чiпка до баби та стиха шепче: «Я, бабусю, буду добрий... я злого не робитиму, то й бог мене не поб’є... А отих дiтей, що мене били та проганяли — тих бог поб’є,