Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный

Читать онлайн книгу.

Хіба ревуть воли, як ясла повні - Панас Мирный


Скачать книгу
бiжить швиденько до зеленого морiжку вхопити свiжої травицi та хоч капельку проквасити душу од тiєї страшенної пилюги, що до сам,их печiнок добиралася, давила-душила.

      Грицько бачить, що за рудою й другi повертають з шляху, — пустився пiдтюпцем, раз по раз вигукуючи «тереш! тереш!» та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.

      Сонечко почало з-за гори випливати — грало, всмiхалося... Як легенькi блискавочки, забiгали по землi його пароси — i кришталем заiскрила роса по зеленiй травi... За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали, та як у забiй били; тут вiвцi бекають, мекають, кахикають... Легенький вiтрець подихає — i скрiзь розносить тепло раннього лiтнього ранку... Хороше так, весело!

      Чiпка йде з боку отари, похнюпивши голову... Об чiм вiн думає? Що гадає? — Нiчого вiн не думає, не гадає... Вiн прислухається, що дiється у його в серцi, в душi... Хоче збагнути — й забуває... все забуває... Йому так гарно, весело; йому так вiльно, просторо... Чвала собi помалу. Торбина на плечi, малахай у руцi... Байдуже йому!.. Посилав вперед ногу за ногою — не думає: де вiн, i що вiн, i як вiн... Легко трепече його серце; дивнi якiсь радощi — не то сон, не то дрiмота — сповивають його душу...

      Догнали отару до становища. Дiд свиснув малахаєм — вiвцi розскочились, розсипались по зеленому полю...

      — Отепер, хлопцi, спочинемо!

      I сiдають нашi вiвчарi втрьох пiд деревом. Дiд виймає шматок хлiба та дрiбок солi, починає й собi снiдати...

      Грицько, чи присiв, чи нi — вже, дивись — опинився гiн за двоє, скочив верхи на барана, трендикає та висвистує...

      Чiпка лежить на спинi, дивиться в блакитне небо. Небо сине, чисте — нi хмарочки, нi плямочки — глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне в тiй синiй безоднi, як у сивому туманi... тiльки думка росте та ширша...

      «Що там? — дума Чiпка. — Там, мабуть, гарно так... Ач, як синiє!.. як сонечко сяє!..»

      — Дiду!

      — А що, сину?

      — Що там?

      — Де?

      — У небi?

      — Бог...

      Задумається Чiпка... Дивиться в небо, — йому так гарно дивитись у його...

      — Чи воно, дiду, є там люди?

      — Де?

      — На небi...

      — Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душi праведнi...

      — А хiба хто там був?

      — Так кажуть. Батюшка так i в церквi читає.

      — А гарно, мабуть, там... Бачте: яке синє, гарне!.. Дiд, поснiдавши, молився богу.

      — Гарно, сину! — прошептавши молитву, одказав Чiпцi, — Гарно!.. Не те, що тут, на землi... Там усе добре, святе... А тут — усе грiшне та зле...

      Замовк дiд. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:

      — То ще тiльки один бог милосердний держить нас на свiтi, а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вiвця!.. Що вона кому заподiє?.. Нiкому нiчого!.. Ходить собi, щипле травицю зелену... вiвця, та й годi!.. А ми й її рiжемо, ми їмо її, як вовки голоднi... I чого ми тiльки не їмо?.. А воно то все — грiх! Усе нам оддячиться на тiм свiтi, все... Грiшнi ми, проклятi душi! Ми не тiльки над скотиною знущаємося, — ми й свого брата часом черкнемо...


Скачать книгу