Цифровий, або Brevis est. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
гра. Політика, бізнес. Ти виграв партію в шахи – а виявилося, що все відбувається на ринзі. Чи на бойні. Залежить од калібру гравця.
– І… що тепер?
Питання вирвалось раніше, ніж Арсен устиг придержати язика. Вийшло якось жалюгідно, ніяково вийшло, наче він просить допомоги.
Максим усміхнувся.
– Тепер я тебе прикрию. Я своїх людей не кидаю, навіть якщо вони банк пограбують.
– Своїх людей? А я твій?
– Будеш, якщо захочеш. Але, в принципі, я все одно тебе прикрию, погодишся ти зі мною працювати чи ні… Занадто далеко все зайшло. Варягові, кажуть, усі пальці на правій руці переламали. Добували на тебе компромат.
Арсен закашлявся. Максим схилив голову до плеча:
– А ти думав, усе жартома?
– Думав, – придушено зізнався Арсен. – Це гра. Варяг – персонаж. Ніякий не менеджер з Херсона, а просто столичний крамар, розбагатів, купив собі місце серед друзів Темного Блазня…
– Як ти знаєш, що він менеджер з Херсона?
– Мишка на хвості принесла, – Арсен перевів дух.
– Що вона ще тобі принесла? Арештоване майно? Трибунал? Знаєш?
Максим усміхнувся самими очима – близько посадженими очима кольору диму. Арсен раптом злякався так, що аж живіт заболів. Ні вчора, на темній вулиці, ні сьогодні, зустрівши коло фонтана рибалку, він не відчував такого жаху.
– Не треба. Нервуватися, – роздільно промовив Максим. – Я ж сказав: прикрию.
– А ти можеш?
– Я можу.
– А що зажадаєш взамін?
Максим вишкірив зуби:
– Що за постановка питання: взамін… Роботу тобі хочу запропонувати. Дуже цікаву. За гроші. Щось вийде – буду радий. Не вийде – розійдемось друзями.
Жах відпустив, як, буває, відпускає судома. Максим говорив легко, погойдував ногою в кросівці, і Арсен раптом відчув до нього довіру, таку довіру, що хоч яблуко клади на тім’я і вручай Максимові пістолет.
– Наша контора, – Максим потягся, наче кіт, – працює над дуже цікавими, дуже перспективними розробками. Пов’язаними з психологією, соціологією, інформатикою, а також… Ой, ні-і-і!
Арсен підстрибнув од цього крику.
Трохи не перекинувши стільця, Максим метнувся до дверей. Арсен теж підхопився і тільки тоді побачив білявку років двадцяти, котра заплуталася, схоже, у своїх височенних каблуках і зараз падала, мов газель – або дуже струнка корова – зі зв’язаними ногами. Максим підлетів саме вчасно: дещо приголомшена падінням, вона легко дозволила себе підняти.
– Ой-ой, – воркотав Максим, обнімаючи білявку за плечі. – Обережніше… Тут сходинка, бачите? Обурливо, не можуть зробити рівну підлогу… Ви не забилися? Ноги, руки?
Блондинка вражено дивилася на небритого галантного залицяльника й не квапилася вивільнятись. З-за дальнього столика вже спішив студент в окулярах, на вигляд типовий відмінник, – навіть дивно, що білявка з’явилась на побачення до такого «ботана». Максим випустив жертву, наостанок ніжно стиснувши її в обіймах, і повернувся за столик, дуже