Цифровий, або Brevis est. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
Про адміна, про паролі…
– «Ти».
– Як… ти здогадався?
– Вони всі так роблять. Багатьом це минається безкарно. А цей попався.
– Як це ви… тобто ти… – Арсен запнувся, – ти його гакнув?
– По-моєму, він сам нарвався. Ні?
– Ага… – Арсен завагався. – А… мишу ти навіщо відрізав?
– На згадку, – Максим усміхався. – У мене вдома знаєш скільки цих мишей?
Арсен зіщулився.
– Паролі міняй частіше, – повчально сказав Максим. – До речі, у що граємо?
– Ну, – він зам’явся, але вирішив, що брехати не можна. – «Королівський бал – 4».
– Гарна гра. Я теж там бігав, десь півроку тому, лицарем, тільки безземельним. Найманцем, скоріше. А ти?
– Та по-різному.
– Що, вдома гратися не дають?
Арсен непевно мугикнув.
– А я з жінкою полаявся, – раптом довірливо повідомив Максим.
Арсен прикусив язика, щоб не сказати: «Я так і думав».
– Думаю, вона мене зраджує, – Максим говорив стурбовано, проте Арсенові чомусь здалося, що вухатий потішається. – І це вже друга. Щось не так. Зі мною – чи з ними?
– Не знаю, – пробурмотів Арсен. І подумав про себе: якби я був дружиною божевільного гакера з мишею в кишені, то втік би на другий день.
– Суботній ранок, – у Максимовому голосі вчувалася гіркота. – Виграв п’ятдесят євро, не щастить у коханні… І ніхто мене не жде.
Машина різко повернула у двір; Арсен одразу ж побачив, що вікна в його квартирі світяться всі до єдиного. Максим подивився на будинок, на Арсена й розсміявся:
– Доведеться пояснювати?
Арсен остаточно втратив мужність. Побитий, пограбований, довівши батьків хтозна до якого стану, – як він зважиться подзвонити у двері?
– Удачі, – Максим перестав усміхатися. – Серйозно.
– Дякую, – пробелькотів Арсен.
Торкнувся носа, поморщився від болю. Який довгий був день: школа, комп’ютер, клуб «Магніт», Квіні, Асамблея, Темний Блазень, північний хутровий звірок…
– Дякую, – сказав він щиро, дивлячись у глибоко посаджені, незрозумілого кольору Максимові очі. – Ви мені дуже… Тобто ти мене виручив.
Максим кивнув:
– Нема за що.
– Заведи собі віртуального пса, – порадив Арсен у приступі вдячності. – Він ніколи не зрадить.
Максим кивнув ще раз.
Джип поїхав перш, ніж Арсен зайшов у під’їзд.
– Міністре? Міністре?! Чому немає зв’язку, де тебе носить?!
Позаду були тридцять годин образ, вибачань, сліз, умовлянь, обіцянок і клятв. На колишньому місці стояв новий комп’ютер, з великим плоским монітором. У ньому, в Міністровому кабінеті, спочивав на підлозі сонячний промінь, і мозаїка палала на світлі червоним, синім, бірюзовим.
– Я відпочивав, Чебурашко.
– Відпочивав?! Послухай, вони взяли Варяга. Він зізнався під тортурами… здав тебе з бебехами.
– Що за дурниці, під якими тортурами?!
– Ти не зрозумів, Міністре? Вони його взяли в реалі. Якийсь менеджер з Херсона. Коли він зрозумів, що вечір