Цифровий, або Brevis est. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
дівчину по горлі, й вона замовкла. Як і раніше співали птахи – у віртуальному світі юрби не ревуть, вони майорять стрічками перемовин у чаті, а спецефектів для жертвопринесення не передбачено. Крові не передбачено теж – принаймні коли вбивають персонажа-людину. Аудиторія гри – широка, немає обмежень за віком…
Тіло дівчини зм’якло. Арсен нахилився до тьмяного екрана – фігура дівчини, бліда й кощава, струменіла на екрані, ніби її повільно стирали гумкою. Зникли груди, наче залиті патьоками невидимої фарби. Крізь тіло проступило тло – поміст, брук на майдані…
Через секунду дівчина вже лежала під ногами жерців – грубо намальований персонаж, нерухома картинка.
Маленька Квіні сиділа в плетеному кріслі, закинувши ногу на ногу, тримаючи в тонких пальцях теж тонку, кавового кольору сигарилью. Після закону, що забороняє пропаганду куріння в мережі, мила звичка стала ознакою статусу: одна віртуальна сигарилья в руках Рудої коштувала, як добрий монітор. На початку зустрічі вона не курила; тільки вислухавши Міністра до кінця, витягла з сумочки довгий портсигар, мундштук та елегантне кресало.
Скоріше за все, це був неусвідомлений жест. Скоріше за все, людина, що грає за Квіні, курила в реальному житті. Це була ознака замислення – і водночас сигнал: мій статус дуже високий. Не забувай про це.
Арсен вичікував. Йому вдалося її здивувати. Він сам неабияк собі дивувався: пережитий шок зробив його розкутим. Можливо, занадто. Він імпровізував, ризиковано – та поки що вдало.
– Що ж, – сказала Квіні, відкинувши розкішне волосся, випускаючи під розмальовану стелю цівку віртуального диму. – Припустімо. А якщо тебе все-таки змістять – хто мені гарантує всі ці пряники, га?
– Ніхто, – Міністр м’яко всміхнувся, – тому ми обоє не хочемо, щоб мене змістили.
Намальовані люди вирізнялися неабияким самовладанням. Квіні, як і раніше, курила, погойдуючи ніжкою в розшитій бісером туфлі. Ґеймер, що грає за Руду, чоловік небідний і дорослий, міг зараз лаятися чи позіхати, чи чхати, забризкуючи монітор, – на жаль, у грі нічого не можна визначити по очах. Судити можна тільки по діях, по вчинках…
– Хочеш закурити, Міністре? – запитала Квіні.
Настала його черга дивуватися.
– Не курю. Дякую.
– Ти киянин?
– Ні, я з Аддис-Абеби.
Смайлик.
– Хто ти такий, Міністре? Де ти взявся? Щодо всіх інших я маю припущення, а ти – наче прищ на рівному місці. Ризиковано граєш, але талановито, зараза.
– Міледі, – Міністр потягся в затишному кріслі. – Чи варто розуміти ваші грайливі питання, як згоду?
– До Асамблеї ще година… Якщо я за цей час не передумаю – що ж. Ти можеш на мене розраховувати, Міністре.
Той, хто грав за Руду, входив у мережу з дому, можливо, з власного кабінету з картинами на стінах, може, з каміном, з пузатими пляшками у великому барі. Арсен горбився за чужим компом у клубі «Магніт».
Після зустрічі з Квіні йому стало