Цифровий, або Brevis est. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
каже, що щастя не можна купити, той ніколи не купував цуценяти», – написав Арсен обережно.
Настала нова пауза. У глибині квартири задзвонив телефон. Арсен не ворухнувся.
– Я купую цього собаку, – нарешті написав клієнт. – Можна оплатити «Візою»?
Арсен перевів дух.
– Будь ласка. Ось реквізити, щойно прийде підтвердження – ви одержите пароль. Я проінструктую вас, як стати членом клубу… Ви досі не заводили віртуальних собак?
– Ні.
– Тоді у вас величезний резерв для радості. Клуб, виставки, нові люди, нові контакти… І головне – ваш пес. Придумайте йому офіційне ім’я, воно має складатися не менше ніж з восьми символів і починатися на «Ш»…
Пройшов виклик по «асьці». Арсен подивився, хто викликає. Усміхнувся.
– Докторе, дуже вам дякую, – написав клієнт.
– Я радий… Даруйте, мене викликають. Якщо виникнуть питання – пишіть на мою скриньку.
– Так. До побачення.
Цуцик, утомившись, лежав тепер на спині, не випускаючи з зубів решток черевика. Арсен помилувався ним наостанок і згорнув вікно.
«Що там з податковим указом? Це пастка, ти що, не зрозумів?»
«Я знаю».
«Не зрозумів».
«Асамблея в п’ятницю. Нехай голосують за Темного Блазня. Я приготував йому вітальну листівку».
Він клацнув кнопкою миші. Набрав лоґін – CruelHamster. Відкрився темний кабінет, де на столі громадилися папери та жовті сувої, де стирчало перо з бронзової чорнильниці й на дерев’яних болванках височіли перуки – білі, чорні, фіолетові, завиті, матові, напудрені й усипані блискітками. Усього кілька людей мали доступ у цей кабінет – без згоди хазяїна.
– Не заграйся, Міністре, – сказав маленький сутулий чоловічок у темному вбранні, схожому на чернечі шати.
«Не заграйся, Міністре», – з’явилися букви в маленькому вікні чату.
– А навіщо ж тоді гра?
Він дозволив собі поставити смайлик. Потім подумав – і, клацнувши по іконці, змусив Міністра розреготатися. Про його сміх ходили анекдоти – казали, Міністр сміється тільки напередодні землетрусу… або дефолту.
У двері його кімнати постукали – різко й вимогливо. Мати ніколи раніше не стукала – вона стояла над головою й кричала: «Арсене, Арсене!»
– Арсене!
– До зустрічі, – сказав він чорному чоловічкові. Закрив вікно. Обернувся до дверей; пекло в очах. Давалося взнаки недосипляння.
– Мені можна зайти? – сухо поцікавилась мати. Щось у її голосі змусило Арсена встати з крісла.
– Що сталося?
– Дзвонили зі школи. Ваша класна керівничка. Тебе вже місяць не було… ти взагалі не з’являвся в школі!
– Так, – сказав Арсен, прокручуючи подумки варіанти. Мирна угода. Скандал. Істерика. Сльози… Щире каяття. Ігнорування. – Мамо, знаєш, що за статистикою вперше пробують наркотики в тринадцять років? А мені вже чотирнадцять.
– Що?!
Він домігся першої маленької перемоги. Матір вибито з колії. Усе, що вона заготувала, йдучи в його кімнату, розсипалося.