Пандем. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
почав Кім. – Скажи… стільки народу в усьому світі надіються й чекають… Чого ти з’явився до мене? Котрий не чекав? Котрому тебе не треба?
– Вони чекають не мене, – тихо відгукнувся Пандем. – Це було б нечесно.
«…Отже, я співрозмовник. І єдина причина, з якої я втручатимуся в мозок прямо, – психічний розлад, що не піддається іншій корекції».
Кім сидів у вагоні метро, в кутку. У темних шибках віддзеркалювались люди, вони читали, дрімали, розглядались по боках, висіли на трубах поручнів або зручно розсідалися на дерматинових диванах; навпроти Кіма сиділа пухка розпатлана блондинка, захоплена пухкою розпатланою книжкою, і у вікні за її спиною Кім бачив своє лице. Скло було криве, а тому Кімові очі й лоб здавалися гротескно-величезними, наче в страшному мультфільмі.
«Добре. Що буде з тими, ким забиті в’язниці й колонії? Як ти бачиш їхнє майбутнє – тих, хто був засуджений на довічне, припустімо, ув’язнення? За вбивства, підпали, зґвалтування? Де їм місце у твоєму світі?»
«Там, де й усім. Карою їм буде каяття, і запевняю тебе, воно значно дієвіше, ніж в’язниця».
«Ти наївний! Господи, ти з такою владою – такий наївний!»
Кім бачив у дзеркалі темного вікна, як ворушаться його губи і як нервово блищать очі. Бачив, як сухорлява бабуся, що сидить поруч і теж віддзеркалюється в склі, раз і вдруге на нього позирає.
«Ти не віриш у совість?»
«А хто буде совістю? Ти? Дзижчання бджілки у великій бритій голові: вбивати недобре? Як тобі не соромно? Так?»
«Ні, Кім… Ти забуваєш, що я – це кожний з них. Я бачу їх зсередини. Кожне вагання, кожне бажання і кожен страх. Кожну хвилину пам’яті. Світ, який вони бачать не так, як ти. Їхній світ ієрархічний, і для початку я просто посяду верхній щабель. А потім… Декому я зумію вправити вивихнуте уявлення про життя, інших зроблю принаймні безпечними для навколишніх».
«Тільки словом?»
«Я співрозмовник».
«А якщо вони відмовляться тебе слухати?»
«Я зумію домовитися. Налякаю, підкуплю. Усім що-небудь треба».
Поїзд загальмував – стоячі пасажири гойднулися вперед, мов ліс під поривом вітру. Блондинка, що сиділа навпроти, ніби раптово прокинувшись, уклала в книжку палець замість закладки й поспішила до виходу; на її місце опустився нетверезий дідуган років сорока, одутлий, з «окулярами» сірої шкіри навколо запалених очей. На його брезентовій куртці, колись світлій, був напис «Boss».
«А що скажуть родичі жертв? Коли побачать, як непокарані вбивці спокійнісінько гуляють серед людей?»
«З родичами в мене буде окрема розмова… Бо, розумієш, ти бачиш людей категоріями, групами: «родичі», «пацієнти», «пасажири»… Я бачу кожного окремо. Тільки людина. Етикетки не мають значення… Тому не буде законів. Закон зрівнює».
Бабуся, що сиділа по сусідству, тепер розглядала п’яного на сидінні навпроти; щось глибоко особисте було в її погляді.
«Як з цим?»
«Просто. Він питиме – наче воду. І з тим самим результатом. І ніколи не сп’яніє – ні від чого».
«Усе вино на світі перетвориться на воду?!»
«Ні,