Пандем. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
життя й смерті, я чинитиму рішуче – то у справах так званого щастя…»
«Якщо Лера – сама – тебе попросить?»
«Простіше. Але ж ситуація стосується не тільки Лери. Друга людина…»
«А якщо та людина теж попросить?»
«Щастя їм і любові».
– Ігор Жанович у себе… Даруйте, а вам призначено? Як вас представити?
Кім озирнувся. Нічого собі офіс, з рибками піраньями в акваріумі, з важким сек’юриті (чи як вони називаються?) на стільці при вході.
– Кім Андрійович Каманський, за дорученням Каманської Валерії Андріївни.
Сек’юриті дивився зі свого стільця – без ворожості, але й без радості.
– По коридору ліворуч, – сказала секретарка після коротких селекторних переговорів.
Кім покрокував по ковроліну, буро-зеленому й щільному, наче злежале торішнє листя. Над головою гостро світилися вбудовані в стелю лампочки; Кім натис на ручку важких дверей і безшумно, наче мисливець у лігво, зайшов у продюсерський кабінет.
Хазяїн возсідав у чорному шкіряному кріслі з високою спинкою. До його чисто вибритої щоки довірливо тулився телефон, на місці очей відблискували темні скельця окулярів; вміщений у своє природне середовище, Ігорчик мав вигляд солідний і переконливий. Причиняючи двері, Кім ніби ненавмисне повернув коліщатко замка-засувки.
Ігорчик з кимось розмовляв – уривчасто і владно. Кивнув Кімові, запрошуючи сісти й почекати; Кім сів і почекав. Ігорчик закінчив розмову безперечним наказом, поклав слухавку на широкий чорний стіл, повернувся до Кіма:
– Ви від Лери? Ви її брат?
– Так, – сказав Кім.
– Не розумію, навіщо Лері треба було вплутувати сторонніх, – Ігорчик поморщився. – Кажіть. У мене п’ять хвилин.
Кім устав. Обійшов кімнату, лавіруючи між чорними шкіряними меблями; зупинився прямо перед Ігорчиковим кріслом, присів поруч на край стола.
– Що таке? – різко запитав Ігорчик.
Кім простягнув руку й зняв з нього окуляри. В Ігорчика виявилися блакитні, здивовані очі з широкими зіницями.
– Та як ти…
Кім піймав Ігорчика за зап’ястя й кинув назад у крісло. Ігорчик мовчки рвонув до телефону. Кім знов його перекинув і навалився зверху; обидві Ігорчикові руки потонули в трясовині шкіряних підлокітників, причому ліву руку Кім придавив коліном.
– Відчепися від неї, – просто, ледь чи не байдуже, сказав Кім.
– Ти, сука…
Кім узяв Ігорчика за горло. Горло було м’якесеньке, горлянка посмикувалася, сонна артерія пружно пульсувала.
– Ти уявляєш, у що вляпався?! – прохрипів Ігорчик.
– Це ти вляпався, Ігорчику. Юхим Кабанець – знаєш такого? – завдячує мені життям сина. Якщо я захочу зіпсувати тобі життя, ніхто мені не завадить, – він стис пальці трохи сильніше. Круглі Ігорчикові очі полізли на лоба, не так од задухи, як од звуку вимовленого імені.
– Ти…
– Я. Запам’ятай, що я зараз скажу. Валерія Андріївна не бажає тебе знати, не бажає тебе бачити, не бажає з тобою говорити. Якщо ти ще хоч раз змусиш її послати