Ворошиловград. Сергій Жадан
Читать онлайн книгу.
ноги, литки знову промайнули перед моїми очима. – Пішли в парк. Тут немає чим дихати. Ти машиною?
– Попуткою, – відповів я.
– Не страшно. У мене скутер.
Ми вийшли, вона зачинила за собою двері на навісний замок, сіла на скутер, той із третьої спроби завівся. Кивнула мені, я сів, легко взявши її за плечі.
– Германе, – повернулась вона, перекрикуючи скутер, – ти коли-небудь їздив на скутері?
– їздив, – крикнув я у відповідь.
– Знаєш, як руки тримати треба?
Я знічено прибрав руки їй із плечей і поклав на талію, відчуваючи під сукнею її білизну.
– Не захоплюйся, – порадила вона, і ми поїхали.
Парк був напроти, потрібно було всього лише перейти дорогу. Але Ольга промчала вулицею, виїхала на хідник і пірнула між густих кущів, якими було обсаджено територію парку. Тут була стежка. Ольга вміло прослизнула між деревами, і незабаром ми вискочили на асфальтову доріжку. Алеї були сонячні й порожні, за деревами виднілись атракціони, гойдалки, крізь які пробивались молоді дерева, дитячий майданчик, з пісочниць якого рвалась угору трава, будки, в яких раніше продавались квитки і в яких тепер тепло туркотіли сонні голуби й ховались вуличні пси. Ольга об'їхала фонтан, звернула в бічну алею, проскочила повз двох дівчаток, котрі вигулювали такс, і зупинилась коло старого бару, що стояв над річкою. Бар був давній, наприкінці вісімдесятих, пам'ятаю, в одній із його кімнат відкрили студію звукозапису, переганяли вініл на бобіни та касети. Я тут, ще коли був піонером, записував хеві-метал. Бар, як виявилось, і досі працював. Ми зайшли всередину. Було це доволі просторе приміщення, наскрізь пропахле нікотином. Стіни були обшиті деревом, вікна завішані важкими шторами, в багатьох місцях пробитими недопалками та обмащеними губною помадою. За барною стійкою стояв якийсь чувак років шістдесяти, циганської зовнішності, я маю на увазі – в білій сорочці та із золотими зубами. Ольга привіталась із ним, той кивнув у відповідь.
– Не знав, що цей бар іще працює, – сказав я.
– Я сама тут сто років не була, – пояснила Ольга. – Не хотіла говорити з тобою в офісі. Тут спокійніше.
Підійшов циган.
– У вас є джин-тонік? – запитала Ольга.
– Немає, – впевнено відповів той.
– Ну а що у вас є? – розгубилась вона. – Германе, що ти будеш? – звернулась до мене. – Джин-тоніка в них немає.
– А портвейн у вас є? – запитав я цигана.
– Білий, – сказав циган.
– Давай, – погодився я. – Оль?
– Ну добре, – погодилась вона, – будемо пити портвейн.
– Давно бачився з братом?
– Півроку тому. Знаєш, де він?
– Ні, не знаю. А ти?
– І я не знаю. У вас із ним були якісь стосунки?
– Так. Я його бухгалтер, – сказала Ольга, дістала сигарету і запалила. – Можна назвати це стосунками.
– Не ображайся.
– Та нічого.
Прийшов циган із портвейном. Портвейн розлито було в склянки, в яких на залізниці приносять чай. Лише підстаканників не було.
– І