Ворошиловград. Сергій Жадан
Читать онлайн книгу.
продавати малознайомій людині бізнес свого брата. Я все добре розумію. Ви подумайте, час у вас є. З братом вашим домовитись ми не встигли, але з вами, сподіваюсь, у нас все складеться як треба. Для вас це єдиний вихід. Справи у вас ідуть погано, я знаю. Брата вашого я теж розумів – все-таки він підняв цей бізнес із нуля. Але бізнес, Германе, завжди потребує розвитку. Розумієте? Отримаєте гроші, розділите з братом. Якщо він повернеться. Ви подумайте, добре?
– Обов'язково.
– Обіцяєте?
– Клянусь, – відповів я, намагаючись бодай якось завершити цю розмову і відновити дорожній рух.
– Ну і домовились, – задоволено відкинувся на крісло Ніколаіч. – Коля! – крикнув він.
Коля, не поспішаючи, сів за кермо, запустив двигун, і ми повагом рушили. За нами рушила й ціла колона. Проїхавши міст, легко вискочили на гору, вивернули в бік заправки. Під'їхавши, Коля різко пригальмував. Я відчинив двері. Коло будки, на кріслах, грілись Коча і Травмований. Побачивши мене, здивовано перезирнулись.
– Ну, що ж, – прощаючись, сказав Ніколаіч. – Приємно, що ми з вами знайшли спільну мову.
– Послухайте, – ніби щось згадавши, спитав я його. – А що ви зробите, якщо я відмовлюсь?
– А хіба у вас є вибір? – здивувався Ніколаіч. І враз, широко посміхнувшись, додав: – Добре, Германе, я заїду за тиждень. Всього найкращого.
Коча сидів у своєму помаранчевому комбінезоні, розстебнутому на грудях, і грів на сонці бліді мощі. На Травмованому була піжонська білосніжна сорочка й старанно випрасувані чорні штани. На ногах мав лаковані гостроносі черевики. Схожий був на фермера, що видає заміж єдину доньку. На мене обидва дивились із неприхованою неприязню, Травмований пропікав мене очима і погладжував пальцем смужку вусів, Коча зблискував псячими скельцями окулярів.
– Що таке, Германе? – на всяк випадок перепитав Травмований.
– Вони тебе били? – додав Коча.
– Смієшся? Ніхто мене не бив. Просто поговорили. Підвезли мене.
– Нові друзі? – похмуро запитав Травмований.
– Ага, – сказав я, – друзі. Хочуть купити цю заправку.
– Ми знаємо, Германе, – сказав на це Травмований.
– Знаєте? – перепитав я його. – Прекрасно. А чого ви мені про це не сказали?
– Ти не питав, – ображено пояснив Травмований.
– Про що я мав вас питати?
– Ні про що, – незадоволено відповів Травмований.
– Я так і подумав.
– Ну і що ти подумав? – запитав Травмований після паузи.
– Не знаю. Я думаю, 50 штук за весь цей металобрухт – нормальна ціна.
– Нормальна ціна, кажеш? – Травмований підвівся, випроставши своє бомбардирське пузо. – Нормальна ціна?
– По-моєму, нормальна.
– Угу, – Травмований про щось міркував, розглядаючи носаки своїх черевиків. – Нормальна. Дивись, Германе, – сказав зрештою. – Напореш косяків, потім не розгребеш. Найпростіше – це продати все на хуй, правильно?
– Може, й так, – погодився я.
– Може, й так, може, й так, – повторив Травмований, розвернувся й пішов