Ворошиловград. Сергій Жадан
Читать онлайн книгу.
сказала Ольга.
– Хто?
– Да є тут одна команда.
– І хто це?
– Пастушок, Марлен Владленович. Він кукурудзою займається.
– А, мабуть, я знаю, про кого ти.
– А ще він депутат від компартії.
– Комуніст?
– Точно. У нього мережа заправок на Донбасі. Ось тепер тут усе скуповує. Де він живе, я навіть не знаю. Він пропонував Юрі 50 тисяч, якщо я не помиляюсь.
– 50 тисяч? За що?
– За місце, – пояснила Ольга.
– І чому він не погодився?
– А ти б погодився?
– Ну, не знаю, – признався я.
– Я знаю. Погодився б.
– Чому ти так вирішила?
– Тому що ти, Германе, слабак. І припини витріщатись на мої цицьки.
Я справді вже деякий час розглядав її сукню, виріз був досить глибокий, бюстгальтера Ольга не носила. Під очима в неї пробивались зморшки, це робило її обличчя симпатичним. Сорока років їй напевне не даси.
– Просто це не моє, Оль, розумієш? – я пробував говорити примирливо. – Я в його справи ніколи не ліз.
– Тепер це і твої справи.
– А ти, Оль, продала б її, якби це була твоя заправка?
– Пастушку? – Ольга замислилась. – Я б її краще спалила. Разом із усім металобрухтом.
– Що так?
– Германе, – сказала вона допиваючи, – є дві категорії людей, яких я ненавиджу. Перша – це слабаки.
– А друга?
– Друга – це залізничники. Ну але це так, особисте, – пояснила вона, – просто згадала.
– І до чого тут Пастушок?
– Та ні до чого. Просто я би не стала прогинатись під нього. А ти роби, як хочеш. Зрештою, це твій бізнес.
– В мене, здається, немає вибору?
– Здається, ти просто не знаєш, є він у тебе чи ні.
Я не знайшовся з відповіддю. Розлив рештки. Мовчки стукнулись.
– Знаєш, – сказала Ольга, коли мовчанка затяглась, – тут поруч є дискотека.
– Знаю, – відповів я. – Я там колись уперше займався сексом.
– О? – розгубилась вона.
– До речі, в цьому барі я теж колись займався сексом. На Новий рік.
– Мабуть, даремно я тебе сюди привезла, – подумавши, сказала Ольга.
– Та ні, все гаразд. Я люблю цей парк. Ми, коли у футбол грали, завжди приходили сюди після гри. Перелазили через стіну стадіону і йшли сюди. Пити за перемогу.
– Уявляю собі.
– Оль, – сказав я, – а якби я раптом надумав залишитись? Ти б працювала на мене? Скільки тобі платив брат?
– Тобі, – відповіла Ольга, – у будь-якому разі довелося б платити більше. – Вона дістала телефон. – О, – сказала, – дванадцята. Мені час іти.
За портвейн заплатила вона. Всі мої спроби розрахуватись проігнорувала, сказала, що добре заробляє і що не потрібно цього жлобства.
Ми вийшли на вулицю. Я не зовсім розумів, як бути далі, проте й питати її про щось іще бажання не було. Раптом телефон її запищав.
– Так, – відповіла Ольга. – А, так, – голос її враз набув якоїсь відстороненості. – Так, зі мною. Дати йому слухавку? Як знаєте. Біля фонтана. – Ну ось, – сказала, ховаючи слухавку. –