Ворошиловград. Сергій Жадан
Читать онлайн книгу.
підозріло й допитливо. Мовчки привітався з Кочею, віддав честь Травмованому, пройшов із ним до гаража. Побачивши мою бундесверівську куртку, підійшов, привітався.
– Гарна куртка, – сказав.
– Нормальна, – погодився я.
– Це гарне сукно. Ти Герман?
– Герман, – відповів я.
– Корольов? Юріка брат?
– Ну.
– Ти мене, мабуть, не пам'ятаєш, я робив із твоїм братом бізнес.
– Тут усі робили з моїм братом бізнес, – дещо роздратовано сказав я.
– У нас із ним були особливі стосунки, – він постарався виділити слово «особливі». – Він брав у мене пальне для літаків і продавав кудись у Польщу. Фермерам.
– У тебе – це де?
– На аеродромі.
– Ти працюєш на аеродромі?
– На тому, що від нього залишилось. Ернст, – назвався він і простягнув руку.
– Що це в тебе за ім'я?
– Це не ім'я, це поганялово.
– Ну, а звати тебе як?
– Та так і зви – Ернст. Я вже звик. Ти хто за освітою?
– Історик.
Він змінився на обличчі. Уважно оглянув мене з голови до ніг, обережно взяв під лікоть і, вивівши з гаража, потягнув убік від здивованих Кочі з Травмованим.
– Знаєш, Германе, – він все тримав мене під лікоть, відтягуючи подалі від заправки. – Я теж історик. Ця робота на аеродромі, просто так сталось. Ти що закінчував?
– Харківський університет.
– Істфак?
– Істфак.
– Де практику проходив?
– Та під Харковом і проходив.
– Копав?
– Копав.
– А що можеш сказати з приводу «Мертвої голови»?
– Якої голови?
– Мертвої. Дивізія така була.
– Ну, – завагався я, – нічого хорошого.
– Ось що, Германе, – він боляче стиснув мені лікоть. – Ти обов'язково маєш приїхати до мене на аеродром. Я відкрию тобі очі.
– На що? – не зрозумів я.
– На все. Ти ж нічого не розумієш.
– А ти розумієш?
– А я розумію. Я, Германе, перекопав тут усе аж до Донбасу. Одним словом, так: чекаю на тебе в понеділок. Приїдеш?
– Приїду, – погодився я.
– Знайдеш?
– Знайду.
– Ось і добре.
Він рішуче повернувся й рушив до уаза. Підійшов до Кочі, сунув йому бабки за бензин і застрибнув до кабіни.
– У понеділок! – крикнув на прощання.
Коли пил за ним розвіявся, я підійшов до Кочі.
– Хто це? – запитав.
– Ернст Тельман, – відповів із задоволенням Коча, – кращий друг німецьких піонерів.
– Що за ім'я?
– Нормальне ім'я, – засміявся Коча. – Механік з аеродрому.
– Мабуть, я його знаю.
– Тут усі всіх знають, – ніби повторив за кимось Коча.
– Він нам спирт зливав із якихось авіаційних запасів. Років двадцять тому, – почав пригадувати я.
– Ось бачиш, – погодився