Ворошиловград. Сергій Жадан
Читать онлайн книгу.
із пагорба в балку і вибравшись нагору, я вийшов на безкінечні кукурудзяні поля, котрі тяглися до обрію, та й за обрієм, схоже, вони так само тяглися. Жодної дороги тут не було, тож я просто пішов уперед, намагаючись, аби сонце світило в спину і не сліпило очей. Краєвид був салатовим від молодої кукурудзи й чорним від сухої землі, де-не-де траплялись невеликі западини, місцевість нагадувала поле для гольфа, на якому для чогось висіяли кукурудзу. Раптом попереду, метрів за двісті, помітив якусь постать, хтось завмер, прислухаючись до навколишньої тиші. Я не міг розгледіти, хто саме це був, і подумав, що ми дивно, мабуть, тут виглядаємо – посеред кукурудзи, посеред чорноземних масивів, дивно і підозріло. А підійшовши, упізнав Катю. Була вона в джинсовому комбінезоні, в якому їй, мабуть, було важко рухатись по такій спеці. Під комбінезоном мала яскраво-жовту майку. На ногах у неї були ті самі сандалі, що й минулого разу. Вона мене теж помітила, стояла й чекала, доки я підійду.
– Що ти тут робиш? – запитав я замість привітання.
– А ти? – вона, схоже, зовсім не здивувалась, побачивши мене.
– Тебе шукав.
– Ага, розповідай, – вона дивилась холодно й недовірливо.
– Привіт, – простягнув їй руку.
Вона якусь мить подумала, тоді простягла свою. Навіть посміхнулась, хоча скоріше зневажливо, аніж дружньо.
– Так що ти тут робиш?
– Пахмутову шукаю.
– Кого? – не зрозумів я.
– Пахмутову. Вівчарку. Вона постійно сюди забігає, в поля.
– Повернеться. Собаки – вони мудрі.
– Та вона стара зовсім, – занепокоєно сказала Катя. – У неї склероз. Вона пару разів вибігала на трасу, я її потім ледве знаходила. Добре, що її тут усі знають, тому ніхто не чіпає.
– Так прив'яжи її. Щоби вона не тікала.
– Давай я тебе прив'яжу, – розізлилась Катя. – Щоби ти не тікав.
– Ну все, все, – примирливо сказав я.
Але Катя вже не слухала. Відвернулась і почала кликати свою вівчарку.
– Пахмутова! – кричала вона в порожні поля. – Пахмутоваааа!
І тут з'явився дивний звук. Він наростав, розпадаючись на деренчливі ноти й розвалюючи собою тишу, мов криголам річкові льоди. Катя враз напружилась і подивилась угору. Небом рухався дивний предмет. Рухався він у наш бік, і незабаром я зрозумів, що це кукурудзяник, АН-2. Несподівано Катя кинулась до мене і, потягнувши за рукав, упала на землю. Я впав на неї. Нічого собі, подумав. А Катя враз зашепотіла:
– Лежи тихо й не рухайся. І прикрий мене. У мене майка яскрава, можуть помітити.
– Хто? – не зрозумів я.
– Кукурудзяники.
– Це що – їхня авіація?
– Так. Краще їм на очі не потрапляти. Вони не люблять, коли хтось заходить на їхню територію. Можуть бути проблеми.
– Та ладно, – я спробував підвестись.
Але Катя жорстко потягла мене на себе і сказала з непідробним переляком у голосі:
– Лежи, я сказала!
Я ввіткнувся обличчям їй у плече. Земля під її волоссям була суха