Ворошиловград. Сергій Жадан
Читать онлайн книгу.
під якою виявились лише білі трусики, і ступила до води. Я хотів відвернутись, проте не встиг.
– І плавати я теж не вмію, – сказала вона, стоячи у воді по горло.
– Я теж, – відповів я, скинув свої танкістські обладунки й пішов до неї.
Вода була тепла, крейдяні гори, відбиваючи сонячне проміння, прогрівали її, в такій воді зовсім не хотілось рухатись.
– Я, – сказала Ольга, – колись працювала піонервожатою в піонерському таборі. Це кілометрів п'ятдесят звідси. І ми кожного дня з напарницею мусили виловлювати з ріки піонерів.
– Потопельників, чи що? – не зрозумів я.
– Ні, яких потопельників? Нормальних живих піонерів. Вони запливали в очерети і ховались там до вечора. Знали, що ми плавати не вміємо. Ти уявляєш, яка це відповідальність?
– Уявляю, – сказав я. – А ми з друзями рибу глушили в цій ріці.
– Тут є риба?
– Немає. Але ми її все одно глушили.
– Зрозуміло, – сказала Ольга. Краплі води в її рудому волоссі мідно зблискували, а зморшки під очима зовсім розгладились від теплої води. – У тебе тут багато друзів?
– Так. Друзів дитинства.
– Чим вони відрізняються від інших друзів?
– Вони багато пам'ятають.
– Германе, в тебе комплекси.
– У мене багато комплексів. Наприклад, я не вмію плавати.
– Я теж не вмію плавати, – жорстко сказала Ольга. – Але не комплексую з цього приводу.
– Ось так і потонеш – незакомплексованою.
– Не потону, – впевнено сказала Ольга. – Не можна потонути в ріці, в якій плаваєш усе життя.
– Може, й так. Просто я в ній давно вже не плавав.
Комахи перебігали поверхнею води, наче рибалки взимку сірою кригою.
– Що ти вирішив? – не витримала Ольга. – 3 цією заправкою?
– Не знаю. Вирішив почекати. Час у мене є. Може, брат повернеться.
– Ясно. І скільки будеш чекати?
– Не знаю. Літо довге.
– Знаєш, Германе, – сказала вона раптом, відганяючи від волосся ос, – я тобі допоможу, якщо буде потрібно.
– Добре, – відповів я їй.
– Але я хочу, щоб ти зрозумів – це лише бізнес. Ясно?
– Ясно.
– Тоді що ти знову на мене витріщаєшся? Я ж сказала, що без купальника.
Вода відносила гілки й перегортала піщаним дном чорну траву, комахи нависали над водою, липнучи до її клейкої поверхні, в'язка й тягуча полуднева ріка не так текла, як тривала.
За якийсь час ми вибрались на берег і почали збиратись. Ольга знову попросила не дивитись, непомітним рухом стягла з себе мокрі трусики і, затиснувши їх у долоні, стала натягувати сукню. Ми рушили і, видершись на крейдяні кручі, побрели вгору, слідом за вечірнім сонцем, що вже викотилось за пагорби. Ольга йшла попереду, міцно стискаючи в лівій долоні трусики, сукня обліпила її мокре тіло, і я взагалі намагався на неї не дивитись. На заправці вона забрала в Кочі порожній кошик, непомітно кинула туди білизну, пошепотілась про щось