Рожеві сиропи. Артем Чех
Читать онлайн книгу.
себе єдиним у цілому світі, єдиним і самотнім. Він сидів посеред двору в самих трусах та майці, безперестану схлипував і звертався до вищих сил:
– Вищі сили, що ж ви робите, навіщо ж це мені? За що ж така кара? невже ж я провинився перед вами… Чим нагрішив вам?
Підбігла найда. Листоноша притулив до себе сучку й заговорив до неї сухим стомленим голосом.
– Хороший шобака, шобака ти мій, – гладив він найду, не помічаючи, як трясуться його руки. – тільки ти і я. і хазяїн твій – дурак. За що ж це мені, а?
Проте найда не відповіла. Лизнула Сергію Валентиновичу коліно й всілася на зелену росяну траву.
Дядя Сергій Валентинович йшов селом майже вдосвіта. Ні з ким не вітаючись, заглиблений у свої думки, він плівся до відділення. Він хотів прийти першим, ще до відкриття пошти. Навіть веломашину свою залишив удома.
– Вона мені більше не потрібна, – сказав він Надії Миколаївні.
– Як не потрібна? Зламалася?
– Який шостий номер?
– Га?
– Вчора розіграш був. Лотереї. Який шостий номер?
– А, зараз глянемо. У вас мішки під очима. Ви не спали?
Листоноша промовчав. Його очі, дійсно обрамлені синіми колами, ліниво світилися.
Касирка увімкнула факс, і звідти одразу полізла стрічка з останніми новинами, в тому числі й з результатами ювілейного розіграшу «Супергроші».
– Ось. Дивись. Щось виграв?
Шостим номером було число тридцять шість.
– Не знаєте, коли Степан народився? – запитав Сергій Валентинович тривожним голосом.
– Який Степан?
– Мерчинський. Дід Оліньки.
– У червні. Минулого тижня п’яним ходив. Відмічали, – спокійно відповіла Надія Миколаївна.
– Ні-ні, рік. Рік скажіть.
– Здається, він тридцять шостого. Ну да, тридцять шостого. Вони ж з батьком моїм в одному класі навчалися.
– Дякую. А коли Олінька прийде? – зловісно запитав листоноша.
– Та от уже має бути.
За кілька хвилин до зали влетіла розчервоніла Олінька.
– Всім привіт, – радісно скрикнула вона й попрямувала до бухгалтерії.
– Олінька, стій!
– А? – розвернулася вона.
– Бе, – сказав дядя Сергій Валентинович, з усієї дурі ляснув дівчину по щоці, потім мовчки дістав аркуш паперу й написав заяву про звільнення.
Надія Миколаївна оторопіло дивилася то на Сергія Валентиновича, то на Оліньку, чия ліва щока вкрилася кривавим відтінком.
– І бутерброди у вас – паршиві, – звернувся дядя Сергій Валентинович до Надії Миколаївни.
За два дні, вже не листоноша дядя Сергій Валентинович, зібравши валізу речей, зник у невідомому напрямку. Веломашину він подарував Василю.
Розділ 4
– О, то Валера майстер. Він вчився у покійного Іллі Петровича. Чув, може? Як кому піч треба або грубу – він перший у нас в селі. Каміни, конєшно, у кого як. Де получається, а де нє. Хоча в послєднє врємя він воду баламутить. Гроші великі просить. бо ото один майстер на все село.
– Ну,