Все, що я хотіла сьогодні…. Ірен Роздобудько
Читать онлайн книгу.
взяла свій скарб – власне, таке я вперше тримала в руках! – і попрямувала до столу із сірими напівкруглими візерунками, що залишилися від брудної ганчірки.
Сіла.
Поклала ногу на ногу… («Вульгарна поза!» – колись сказав Вадим.)
Я б не хотіла, аби про мене подумали, що я вже зовсім «синя панчоха» чи народилася в позаминулому сторіччі, але в мені завжди жили слухняність і страх.
Я чесно боролася з цим! І часто мала такий вигляд, як усі.
Одного разу навіть завела зошит, до якого старанно записувала лайки та їхнє значення, що ними так вправно оперували мої шкільні подруги – і мали при цьому шалений успіх! Носила короткі спідниці, прогулювала уроки…
Але, чорт забирай, слухняність і страх (не виправдали сподівань) жили в мені, як занози.
…Я подумала, що зробити найперше: ковтнути з огидного пластику чи підпалити сигарету? Вирішила зробити ковток.
Смак виявився ніяким…
…смак виявився ніяким.
Зовсім ніяким.
Я подумала, що відтепер смак усього, що належить з'їсти чи випити за ці два тижні – навіть якщо це буде моє улюблене тістечко-безе з вишенькою посередині, – буде таким самим, іншим, тобто – ніяким. І такими самими – ніякими! – стануть інші почуття чи поняття: гнів, страх, любов, розпач, цікавість, сміх… Усе втратить сенс.
Я знову подумала про те, що тепер мені можна все! І мені закортіло розреготатися. Це ж треба! Яка іронія долі. Тепер, коли нічого вже не потрібно, – можна все!
Саме тепер, коли я зрозуміла, що, власне, в моєму житті багато чого не було. Ну, от хоча б – сигарет.
Я покрутила жовту пачку із намальованим на ній верблюдом (ох… верблюдів я теж ніколи не бачила, хоча ми ось уже другий рік збираємося відвідати Єгипет) – і на мить відчула цікавість до чогось незвіданого.
Але вона швидко минулася. Я клацнула запальничкою. З неї вистрибнув хисткий блакитний вогник і весело заколивався перед очима. («Ну-ну…» – почула я голос Вадима і навіть озирнулася…)
Я ніколи не скакала на коні.
Ніколи не спускалася під воду.
Не ходила в гори.
Не була в Парижі.
Власне, взагалі ніде не була…
Звісно, про це вже не може бути й мови. Але ж має бути щось іще, більш реальне, ніж ця пачка цигарок?
Я закашлялась.
Халепа! Хлопці за столиком засміялися. Певно, вони сміялися з якогось свого жарту, але мені здалося, що вони глузували з мене.
Ну й дурепа, подумала я: нога на ногу, кава з пластикового стаканчика й цигарка – і я вже вважаю себе найбільшою грішницею. Майже героїнею: мовляв, отримую від життя «на всю котушку»! Ні, це, напевно, не входить у таке поняття.
У мене нічого не вийде, подумала я. Можу, звісно, замовити в такий же стакан гидотної дешевої горілки. А потім усе одно доведеться плентатися на тролейбусну зупинку…
Відчула, як у мені починає визрівати злість. Небо було надто яскравим, зелень – надто зеленою. Все надто живе. І все різало око.
Ну от, я порушила табу,