Все, що я хотіла сьогодні…. Ірен Роздобудько
Читать онлайн книгу.
його навпіл і смикнувши в різні боки.
– І подумав, що я тебе десь бачив. Ти в кіно не знімаєшся?
– А в тебе немає дотепнішого способу знайомства? Ні. Не знімаюсь.
– А що я такого сказав? Ти схожа на одну тьолку… Забув, як кіно називається… Щось про школу… Так там була така сама білявка в окулярах. З хвостом.
– Між іншим, я закінчила школу сто років тому. А тепер працюю. І думаю: ви тут зранку байдики б'єте – мабуть, веселе життя?
– А в тебе, мабуть, нудне?
– Слухай, я вже збиралася йти…
– Куди?
– Не знаю. Просто йти звідси.
– Тобто тобі байдуже куди?
Я замислилася лише на мить…
– Так…
– А як тебе звати?
Мені давно подобалося коротке і дивне ім'я – Ія.
– Ія… – сказала я.
– Як? І-я? Що це за ім'я?
– Нормальне ім'я. Була… вірніше, є така актриса – Ія Савіна. Вона ще в «Дамі з собачкою» грала – в старому кіно. Не бачив?
– Я бачив «Гараж». Знаю таку.
– Ну от. Я теж – Ія.
– Класно. А я – Сюр.
– Що за дурня?
– Сюр. Так мене звуть. Це – перші літери мого імені та прізвища. По-моєму, нормально. А там, – він кивнув у бік хлопців, – Саньок, Бляха, Рудий та Марек. Ми тут завжди пиво п'ємо.
– А що потім?
– О! Потім – різне. Часом усі розходяться. Купа справ! У Санька – родина. Малим близнюкам по два роки – треба працювати. Вони вже зараз жеруть по три тарілки макаронів. Саньок у нас на транспорті працює…
– Контролером?
– Майже… Бляха та Рудий у нас грамотні. Вчаться. У Марека хата – закачаєшся. Бляха щойно з Узбекистану повернувся. Відмічаємо.
– А ти?
– А я… ось тут із тобою балакаю.
– Навіщо?
– По-перше, ми тебе тут ніколи не бачили.
– А що, це якесь особливе місце?
– А ти не знаєш?
– Знаю, – чомусь сказала я.
Сьогодні в мене був особливий день – чому б мені, як Алісі з Дивокраю, не опинитися в особливому місці? Я посміхнулася самій собі. Він сприйняв мою посмішку по-своєму.
– Ти вмієш робити якусь жрачку? – запитав він.
– Яку саме?
– Ну, хоча б яєчню?
– Нема питань!
– Тоді пішли!
– Куди?
– Куди-куди. До Марека. Я ж сказав – ми зараз туди йдемо відмічати повернення. Зробиш нам жрачку. Підеш?
Ну от. Тепер можна встати і розпрощатися, подумала я. Заведуть – зґвалтують і вб'ють. «Хата» – це, певно, «хаза», «малина».
– Та ти не бійся, – сказав Сюр, побачивши що я трохи знітилася. – Не будь такою нудною. Ми ж – свої!
Оце так. Виявляється, у мене з'явилися «свої».
…свої?…
Я не багата на друзів. А якщо відверто – зовсім їх не маю.
Була подруга в школі, з якою нас об'єднувало одне – огида до власної зовнішності! Саме так. На цьому ми і зійшлися. Хоча раніше сиділи в різних кінцях класу.
Просто одного разу на фізкультурі в роздягальні вона поглянула на мене і зітхнула: