Все, що я хотіла сьогодні…. Ірен Роздобудько
Читать онлайн книгу.
я з тих, кого називають «чистоплюї», – стерильна і порожня.
Як білий папір, на якому нічого не написано, крім двох літер – «М. М.». Та ще – я впевнена! – мої літери виписані каліграфічним відмінницьким почерком.
– То як? Підеш? – знову перепитав Сюр.
– Авжеж! – сказала я і припалила від вогника сигарету… з іншого кінця – там, де був фільтр. Він засмердів. Сюр засміявся. Я також.
Авжеж, піду, якщо я вирішила прожити цей день так, ніби у мене в кишені не лежала та довідка.
Точніше – саме через те, що вона там лежала…
– Тоді ходім за наш столик.
Він галантно простягнув мені руку. Я розчавила в собі жах перед незнайомою чоловічою компанією – він тривав усього одну секунду: «зґвалтують і вб'ють!» – і підвелась.
Я була Ія.
А Ія могла бути будь-якою. Якою завгодно!
Сміливою.
Розпусною.
Загадковою.
Легковажною.
До того ж жоден із цих хлопців не був схожий на Вадима.
Адже Вадим – то іронічна стриманість, охайність, виваженість, трохи закопилені губи. Я завжди боялася розчарувати його ось такою поведінкою.
Але підозрювала, що якби я була не я – інша, не знайома йому жінка, – він не був би проти її легковажності й цієї посмішки, яка час від часу з'являлась у мене на вустах невідомо звідки. Може, я підгледіла її в якомусь кінофільмі…
…Саньок увесь час віртуозно крутив між пальцями зубочистку, Рудий дійсно був рудим, із метушливими невпевненими рухами – певно, його зацькували в дитинстві кольором волосся, Бляха повторював своє прізвисько через кожне слово і тим цілком виправдовував його. Марек мовчав і дивився на мене чорними очима.
Я не можу витримувати таких поглядів.
І тому я шукала розради в балакучому і привітному Сюрі.
Він збігав до віконця і приніс пляшку портвейну.
Я не п'ю…
Точніше, не пила такого вина ніколи.
Я не люблю солодких вин.
Але Ія залюбки вжарила півсклянки…
І все стало легко і просто. І закортіло сміятися. Просто голосно сміятися, випустити з-під тугої гумки «кінський хвіст» (що я і зробила), розстебнути плащ і поглянути просто у вічі Мареку й не злякатися того, що вони такі непроникні, мов камінь агат.
– Ну що – ходімо? – спитав він.
Я (Ія!) ледь звелася зі стільця. Сюр подав мені руку, і я вчепилася в неї.
Буфетниця виглядала з вікна, мов пампушка з печі, і груди її, що лежали на прилавку, теж були як пампушки…
Не знаю, скільки ми йшли, – я трималася за Сюра і дивилась, як під ногами тече земляна стежка, потім – асфальт, потім – бруківка і знову – земляна стежка.
Тільки відчувала запах лісу.
На стежці сиділа велика ворона із горішком у кумедно розкритому дзьобі.
– Ти бачила коли-небудь, як ворони лущать горішки? – несподівано запитав Марек.
– Hi…
– Ворони – мудрі, – сказав він. – Тут їх повно, і я за ними спостерігаю. Вони підкладають горіх на шосе і чекають, поки по ньому проїде машина