Жерміналь. Еміль Золя
Читать онлайн книгу.
Деві[3]; всі вони палали, мов свічки в сяючій каплиці.
Шахтарі підходили до віконця в дверях по лампочки; кожен брав лампочку з своїм номером, уважно оглядав і власноручно замикав її, а тим часом табельник, що сидів за столом, записував у реєстр годину спуску на роботу. Мае попрохав лампочку для свого нового відкатника. Відбулася друга перевірка: робітники проходили повз контролера, що пильно й уважно перевіряв, чи добре закрито лампочки.
– Собачий холод, – пробубоніла здригаючись Катріна.
Етьєн тільки хитнув головою. Вони стояли коло шахтового колодязя посеред величезної зали, де вільно гуляв скажений вітер. Етьєн не боявся; ні, він не полохливий, а проте якась неприємна тривога підступала йому до горла серед цього оглушливого гуркоту вагонеток, уривчастих сигнальних дзвінків, реву рупора та шалених помахів сталевих пасів, що їх невпинно розмотували й намотували барабани підйомної машини. Кліті, навантажені людьми, нечутно, мов той нічний хижак, то поринали в безодню, то виринали.
Надійшла їхня черга. Етьєнові було холодно, і він нервово мовчав. Захарі та Левак глузували з нього; вони сердилися на Мае, що той прийняв до їхнього гурту цього чужака; особливо був незадоволений Левак – він образився, що з ним не порадились. Катріна дуже зраділа, коли батько озвався до нового робітника:
– Гляньте, он там над кліттю парашут. Бачите ці залізні гаки; їх зроблено про всяк випадок, як, бува, обірветься кліть. Ну, та це трапляється не так часто… Так ось, кажу, шахтовий колодязь поділено дошками з верху до низу на три частини; посередині рухаються кліті; ліворуч драбини…
Мае нараз замовк, а потім почав ремствувати, хоч, правда, досить тихо й обережно.
– Чого це ми тут стовбичимо? Хіба можна так довго людей морозити?
Штейгер Рішомм у шкіряній шапці, з начепленою на неї лампочкою, почув його скаргу – він спускався також у шахту.
– Бережись! Стіни вуха мають, – пошепки перестеріг він Мае (він був сам із старих шахтарів і хоч підвищився на чині, а проте лишився добрим товаришем). – Потерпи трохи. Всіх відразу вирядити не можна. Диви! Ось уже й до нас дійшло. Гайда! Мостися вже з своїми.
І справді, оббита залізом кліть з дротяними ґратами з боків уже чекала на них. Мае, Захарі, Левак та Катріна розташувалися в нижній вагонетці; там було місця для п’ятьох, і Етьєн увійшов за ними; але як чоловіки поставали на кращі місця, то йому довелося примоститися щільно-щільно біля дівчини, і лікоть її болюче впився йому в живіт. Лампочка йому заважала, він не знав, куди її подіти; йому порадили причепити її до ґудзика на куртці; він того не почув і безпорадно не випускав лампочки з руки. Під ним і над ним людей напихали в кліті, заганяючи, мов худобу. Чому так довго не рушають? Що там знову сталося? Етьєнові здавалось, що він чекає без кінця-краю.
Нарешті кліть здригнулась, і все зникло. Етьєнові потемніло в очах, а з того, як почув він, що летить кудись сторчака, занудило. Це тривало лише кілька секунд, поки кліть спускалася повз обидва освітлені поверхи приймальної