Горить свiча. Володимир Малик
Читать онлайн книгу.
які мали поїхати до князя і взяти у нього зброю для ополчення, поговорив майже з усіма сотниками та десятниками і виділив кожному ділянку валу для оборони, вислав до міських воріт і на вали нічну сторожу.
У клопотах минуло коротке зимове надвечір’я. Коли стемніло і всі почали розходитися, боярин підійшов до Добрині.
– От, здається, і все. Що могли, те зробили. Гадаю, Менгу не посміє вночі переходити Дніпро, тож гайда додому! Уже давно і обід прочах, і вечеря чекає на нас!
Йти було недалеко – у бічну вулицю неподалік Софійського собору. Дмитро йшов попереду, бо вже стемніло, Добриня поспішав за ним. Поскрипував під ногами сніг – бралося на мороз. Розбурханий Київ не спав та й не лагодився спати. Ворота багатьох дворів були ще розчинені: когось там чекали, хтось заходив, хтось виходив, звідусюди доносився людський гомін. Відчуваючи тривогу, валували собаки. Київ гув, як роздратований бджолиний рій.
Тисяцького ждали теж. Хвіртка – настіж, на подвір’ї палав смолоскип, там стояв гурточок людей, із стаєнь чулося кінське іржання.
– Не сплять мої, – сказав боярин. – Та й кому до сну тепер?
Йому назустріч кинулися дві жіночі постаті.
– Дмитре! Ладоньку мій! – вигукнула старша жінка, повна, але рухлива, одягнута в мережаний вишивкою білий кожушок. – Як ти довго! Що там? Невже нас чекає доля Переяслава та Чернігова? Невже всьому кінець? Боже! Боже!
Дмитро обняв її за плечі.
– Анастасіє, боярине моя, навіщо так думати? – Вони підійшли до гурту. – Який же це кінець? Київ не так просто взяти. Немає на Русі – та й по всіх українах[36] – вищих і міцніших валів, як наші! Та й людей тут більше, ніж будь-де! Є кому захищатися!
До нього пригорнулася менша.
– Татоньку, я стану разом з тобою, з Миколою та Степаном на заборолі! Я вмію стріляти з лука! Ти візьмеш мене? Я не хочу живою потрапити до рук чужинцям!
При світлі смолоскипа Добриня побачив ніжне дівоче обличчя, засмучені темні очі, в яких спалахували чи то зірки, чи іскорки від вогню, чистий лоб під хутряною шапкою та розльотисті, мов крильця ластівки, чорні бровенята.
Дмитро нахмурився.
– Янко! Люба моя! Тобі, отроковиці, не місце на валу.
– А я вже не отроковиця, тату, – вередливо заперечила дівчина. – Мені пішов шістнадцятий рочок! Як засватати за осоружного Домажирича – так не мала, а як на вал – так мала!
Її бровенята затріпотіли, насупилися.
Дмитро усміхнувся, поцілував дочку в лоба.
– Витязю мій дорогий! Я знаю, ти змалечку була забіякувата, як хлопчисько. Але одно діло – показувати свій норов перед батьком-матір’ю та братами, які тебе люблять, а зовсім інше – з луком та мечем вийти на вал, під ворожі стріли. Ні, не жіноче це діло – війна! Тобі треба думати про заміжжя і щоб порадувати свого батька онуками, а ти…
– Таточку! – ще вередливіше скрикнула Янка. – Ось не заїкайся мені про заміжжя! Ні за кого я не піду! Тим більше за Домажирича! Дуже треба! Та й взагалі ще не народився той хлопець, якого я вподобаю! А Домажирича – ніколи! Чуєте? Ніколи! Як за нього, то краще на вал!
– Ну,
Руссю в ті часи називалася Київська земля. Всі інші князівства часто називалися українами – Переяславська, Сіверська, Галицька, Волинська, навіть Заліська. Пізніше це слово стало власною назвою – Україна. Поняття «Росія» з’явилося в XVII ст.