Горить свiча. Володимир Малик
Читать онлайн книгу.
Таж хіба він знав?
– Все могло бути, – сказав тихо. – Однак будемо сподіватися, що він живий – у полоні. А з полону, як відомо, рано чи пізно повертаються… Якщо пощастить, звичайно… Я ж ось повернувся, як бачите.
Він підбадьорював засмучену родину, піддавав надії, хоча в душі сам був далеко не впевнений, що юному бояринові Іллі пощастило вижити в тій смертельній круговерті, в яку він несподівано для себе потрапив. Швидше всього загинув, як загинули тисячі і тисячі інших.
Та людина влаштована так, що щире слово розради, малесенька крихітка надії оживляє померклу душу, відроджує віру, без якої неможливо жити далі.
Німими благальними поглядами вони просили його – кажи, кажи! Ми слухаємо тебе!
Янка витягнула шийку, і в її темно-оксамитових очах, злегка прикритих довгими віями, вже не було, як раніш, ні подиву, ні посміху, ні прихованої зневаги, а лише світилося сподівання. Сподівання? На що – на чудо?
Але він мовчав, не знаючи, що ще їм сказати, як утішити, отоді боярин торкнувся його рукава.
– Скажи мені, друже, ти ж бачив, татарове не всіх русів убивають? Багатьох беруть у полон?
– Багатьох.
– Отже, і Іллю могли не вбити, а взяти в полон?
– Могли.
– І ти бачив таких полонених?
– Я один з них.
– Ти не такий. Ти був полонеником у половців – і мунгали взяли тебе, як річ, що належала переможеним, як військову здобич. Ти не воював проти них. А ось таких, як Ілля, що воювали, ти зустрічав?
– Ще й скількох!
Через стіл перехилилася бояриня Анастасія. В її темних, як і в дочки, очах пробилася, як стеблинка рясту з-під снігу, боязка надія.
– То, може, й Іллю ти там зустрічав?
– Може, й зустрічав. Та хіба ж я міг знати, що то ваш син?
– Його не важко помітити і запам’ятати – у нього така постава, таке лице, такі очі, що коли хто раз його побачить, то навіки запам’ятає. Він найкращий, незвичайний…
Дмитро нахмурив чоло:
– Анастасіє! Ну хіба ж можна так? Кожній матері своя дитина – найкраща…
Та бояриня відмахнулася від його слів.
– Ілля таки найкращий! Схожий на Ісуса Христа… На такого, як малюють на іконах, – високочолого, ясноокого… Святого!
– Анастасіє! – знову не втримався Дмитро. – Ну що бо ти мовиш!
Бояриня ніби не почула чоловікового голосу – з надією дивилася на гостя, чекаючи, мов чуда, ствердної відповіді.
Ну що їй відповісти? Як не вразити материнського серця? Обманути? Сказати, що зустрічав подібного? Що, може, то він? Вдихнути в її душу надію? Вона, мабуть, повірить, бо хоче вірити. Але ж обман помітять інші – боярин, його сини, Янка, невістки. Їм так само боляче, як і їй, і видимий обман лише сильніше дошкулить їм. Ні, так не годиться!
І Добриня заперечно похитав головою:
– Ні, не зустрічав… На жаль, не зустрічав.
Дмитро вимушено усміхнувся, відкинувся на спинку стільця.
– Звичайно, звичайно… Світ широкий, орда многолюдна, а чоловік у ній – мов галузка в безмежному