Горить свiча. Володимир Малик
Читать онлайн книгу.
біля Золотих воріт.
– Поїдемо туди, – сказав, спускаючись вниз, воєвода. – Щоб обступити весь Київ, сил у Менгу малувато. Тут нам нічого робити. Тут він на нас не нападе. Якщо буде приступ, то лише на Золоті, Лядські або Білгородські ворота. Їдьмо! Швидше!
На Золотих воротях і на валах люди напружено чекали. Вже три роки монголо-татари плюндрували Русь, і кияни знали, який це страшний і безпощадний ворог. Знали – і готувалися до найгіршого.
Дмитро у супроводі синів та Добрині по скрипучих дубових сходах піднявся на вал і зупинився на оглядовому майданчику над Золотими ворітьми. Тут уже стояло кілька бояр та ліпших мужів.
– Ну, що? Не видно ще?
– Не видно, але вже чути, як стугонить під кінськими копитами мерзла земля, – відповів один із бояр, огрядний чоловік з великим, сизим від морозу носом.
– Отже, скоро будуть тут, Домажире. Та ось і вони! – Дмитро перехилився через забороло надбрамної вежі і глянув у бік Хрещатої долини. – Надійшла і наша черга! Наш час, друзі!
З яру почали виринати передові сотні монголів. Вони швидко вихопилися нагору і з глухим, грізним квоктанням – кху-кху! – ринули до Золотих воріт. Майже одночасно від Кудрявця, розлогого яру, порослого густим чорноліссям, долинули такі ж самі вигуки. Київ був оточений з півдня і з півночі. Монголів прибувало все більше і більше. Кожен загін ставав під своїм бунчуком на широкому засніженому майдані і завмирав.
Мовчать київські вали, мовчить і Золота брама. Кияни пильно і не без страху розглядають чужинців, що міцно, мов улиті, сидять на кошлатих, але, видно, витривалих конях і хижо зирять на киян. Всі вони одягнуті в чудернацькі кожухи вовною назовні (кияни ще не знали, що вони подвійні і що спідня овчина повернута вовною до тіла), на головах – хутряні шапки, при боці – крива шабля та булава, за спиною – сагайдак з луком та стрілами, а ззаду, біля сідла, – туго скручений жель та шкіряний хурджун – торба для здобичі.
Перед військо, у коло, утворене передньою сотнею, що стояла якраз насупроти воріт, в’їхали кілька вершників, перед якими всі розступилися, і, піднявши голови, почали роздивлятися вал і киян на ньому.
– Менгу-хан, – прошепотів Добриня. – Це він!
– Котрий? – спитав Дмитро.
– Отой, що на вороному коні.
Менгу, ніби відчувши, що про нього йде мова, раптом підняв руку і посварився.
– Кияни, ви побили моїх послів, і я прийшов щоб покарати вас!
Якийсь половець відразу ж переклав його слова.
– Але я прощу всіх, якщо ви відчините ворота і зустрінете мене за вашим звичаєм з хлібом-сіллю!
– Ми не відчинимо воріт! – гукнув Дмитро.
– Ти хто? Мені вже відомо, що ваш князь утік. А ти хто?
– Я воєвода Дмитро.
– Ти великий зухвалець, воєводо! Я зараз помчу по свіжих слідах князя Михайла, наздожену його – і він відчинить ворота міста. І тоді я тебе першого повішу на цій брамі! Це буде завтра або післязавтра. Отже, у тебе є час одуматися. Здача Киюва – життя, відмова – смерть!
З цими словами, не ждучи відповіді,