Защебече соловейко

      В лузі на калині,

      Заспіває козаченько,

      Ходя по долині.

      Виспівує, поки вийде

      Чорнобрива з хати,

      А він її запитає,

      Чи не била мати.

      Стануть собі, обіймуться —

      Співа соловейко;

      Послухають, розійдуться, —

      Обоє раденькі…

      Ніхто того не побачить,

      Ніхто не спитає:

      «Де ти була, що робила?»

      Сама собі знає.

      Любилася, кохалася,

      А серденько мліло:

      Воно чуло недоленьку,

      А сказать не вміло.

      Не сказало – осталася,

      День і ніч воркує,

      Як голубка без голуба,

      А ніхто не чує…

      Не щебече соловейко

      В лузі над водою,

      Не співає чорнобрива,

      Стоя під вербою,

      Не співає – сиротою

      Білим світом нудить.

      Без милого батько, мати —

      Як чужії люди,

      Без милого сонце світить —

      Як ворог сміється,

      Без милого скрізь могила…

      А серденько б’ється!

      Минув і рік, минув другий —

      Козака немає;

      Сохне вона, як квіточка;

      Ніхто не питає.

      «Чого в’янеш, моя доню?» —

      Стара не спитала,

      За сивого, багатого

      Тихенько єднала.

      «Іди, доню, – каже мати, —

      Не вік дівувати.

      Він багатий, одинокий —

      Будеш панувати».

      «Не хочу я панувати,

      Не піду я, мамо!

      Рушниками, що придбала,

      Спусти мене в яму.

      Нехай попи заспівають,

      А дружки заплачуть:

      Легше, мамо, в труні лежать,

      Ніж його побачить».

      Не слухала стара мати,

      Робила, що знала.

      Дивилися чорнобрива,

      Сохла і мовчала.

      Пішла вночі до ворожки,

      Щоб поворожити,

      Чи довго їй, одинокій,

      На сім світі жити?..

      «Бабусенько, голубонько,

      Серце моє, ненько,

      Скажи мені щиру правду,

      Де милий-серденько?

      Чи