Обідрана, сиротою

      Понад Дніпром плаче;

      Тяжко-важко сиротині,

      А ніхто не бачить…

      Тілько ворог, що сміється…

      Смійся, лютий враже!

      Та не дуже, бо все гине —

      Слава не поляже;

      Не поляже, а розкаже,

      Що діялось в світі,

      Чия правда, чия кривда

      І чиї ми діти.

      Наша дума, наша пісня

      Не вмре, не загине…

      От де, люде, наша слава,

      Слава України!

      Без золота, без каменю,

      Без хитрої мови,

      А голосна та правдива,

      Як Господа слово.

      Чи так, батьку отамане?

      Чи правду співаю?

      Ех, якби-то!.. Та що й казать?

      Кебети не маю.

      А до того – Московщина,

      Кругом чужі люде…

      «Не потурай», – може, скажеш,

      Та що з того буде?

      Насміються на псалом той,

      Що виллю сльозами;

      Насміються… Тяжко, батьку,

      Жити з ворогами!

      Поборовся б і я, може,

      Якби малось сили;

      Заспівав би – був голосок,

      Та позички з’їли.

      Отаке-то лихо тяжке,

      Батьку ти мій, друже!

      Блу[д]жу в снігах та сам собі:

      «Ой не шуми, луже!»

      Не втну більше. А ти, батьку,

      Як сам здоров знаєш;

      Тебе люде поважають,

      Добрий голос маєш;

      Співай же їм, мій голубе,

      Про Січ, про могили,

      Коли яку насипали,

      Кого положили.

      Про старину, про те диво,

      Що було, минуло…

      Утни, батьку, щоб нехотя

      На весь світ почули,

      Що діялось в Україні,

      За що погибала,

      За що слава козацькая

      На всім світі стала!

      Утни, батьку, орле сизий!

      Нехай я заплачу,

      Нехай свою Україну

      Я ще раз побачу,

      Нехай ще раз послухаю,

      Як те море грає,

      Як дівчина під вербою

      Гриця заспіває.

      Нехай ще раз усміхнеться

      Серце на чужині,

      Поки ляже в чужу землю,

      В чужій домовині.

      Іван Підкова