Розплелася густа коса

      Аж до пояса,

      Розкрилися перси-гори,

      Хвилі сер[е]д моря,

      Засіяли карі очі —

      Зорі серед ночі,

      Білі руки простяглися —

      Так би й обвилися

      Кругом стану. І в подушку

      Холодну впилися,

      Та й заклякли, та й замерли,

      З плачем рознялися.

      «Нащо мені коса-краса.

      Очі голубині,

      Стан мій гнучкий… коли нема

      Вірної дружини?

      Немає з ким полюбитись,

      Серцем поділитись…

      Серце моє! Серце моє!

      Тяжко тобі битись

      Одинокому. З ким жити,

      З ким, світе лукавий,

      Скажи мені… Нащо мені

      Тая слава… слава?

      Я любить, я жити хочу

      Серцем, не красою!

      А мені ще й завидують,

      Гордою і злою

      Злії люди нарікають.

      А того й не знають,

      Що я в серці заховала…

      Нехай нарікають,

      Гріх їм буде… Боже милий,

      Чому Ти не хочеш

      Укоротить свої темні,

      Тяжкі мені ночі!..

      Бо я вдень не одинока —

      З полем розмовляю,

      Розмовляю і недолю

      В полі забуваю,

      А вночі…» – та й оніміла,

      Сльози полилися…

      Білі руки простяглися,

      В подушку впилися.

      У всякого своя доля

      І свій шлях широкий:

      Той мурує, той руйнує,

      Той неситим оком

      За край світа зазирає,

      Чи нема країни,

      Щоб загарбать і з собою

      Взять у домовину.

      Той тузами обирає

      Свата в його хаті,

      А той нишком у куточку

      Гострить ніж на брата.

      А той, тихий та тверезий,

      Богобоязливий,

      Як кішечка підкрадеться,

      Вижде нещасливий

      У тебе час та й запустить

      Пазорі в печінки, —

      І не благай: не вимолять

      Ні діти, ні жінка.

      А той, щедрий та розкошний,

      Все храми мурує;

      Та отечество так любить,

      Так за ним бідкує,

      Так із його, сердешного,

      Кров,