Тріщини. Василь Врублевський
Читать онлайн книгу.
самовтраченості, та раптом якийсь окрайчик її розчахнутої, подрібленої, пошаткованої свідомості (чи напівсвідомості? чи підсвідомості? чи позасвідомості?) вихопив, зафіксував, а тоді вже й помітив предмет, та й не предмет навіть… річ? але й не річ… але ж як це назвати? навіщо це тут? і звідкіль? хто приніс її сюди? хто поклав? чи, може, мені тільки здається? але ж ні, я бачу її, я можу підійти, я можу доторкнутися, я можу підняти… ну ось: підходжу, торкаюся, піднімаю, підходжу, торкаюся, піднімаю, підходжу… торкаюся, піднімаю… підходжу… торкаюся… піднімаю… підходжу… торкаюся… піднімаю!
12
Текля з’являється несподівано і на диво вчасно: Марія все ще роздивляється, тримаючи у витягнутій перед собою руці, ту річ, що невідомо як і чому опинилася на кухонному столику.
Та річ була звичайнісінькою гральною картою – новенький, ще лискучий хрестовий туз.
Несподівано, непомітно і вчасно постала Текля перед Маріїні очі, і поява та Марію не здивувала. Та навіть по тому, як завважила Теклю, вона й далі роздивлялася карту.
– Що з тобою? – занепокоїлась Текля. – Чи не хвора?
– Ось, – кивнула Марія на карту, і в очах її нарапт зблимнуло щось божевільне. Ні, не божевільне, і навіть зовсім не божевільне, але… Але й божевільне теж.
Одначе Теклю це не збентежило. Зобіч могло здатися, що вона і не помітила нічого, хоч не помітити того зблиску Маріїних очей було просто неможливо.
(Тепер, з віддалі часу, прокручуючи плівку подій знову і знову, ми змогли б, може, розгледіти і в Теклиному погляді на ту мить щось подібне… Але то ми і тепер, але не Марія і не тоді…)
– Що це? – ще сухіше (ніби!) і байдужіше поцікавилась Текля. – Карта?
Марія нарешті опустила руку, а заразом з нею і погляд.
– Карта. Туз. Хрестовий…
– Ну туз, – струснула плечем Текля. – То й що?
Дівчина мовчала.
– Поясни, – Текля зробила крок до неї. – Що з тобою? Чим ти так стурбована?
– Пояснити? – Марія тільки тепер, та й то не одразу, глянула на Теклю. – Що ж пояснювати, коли сама ні чорта не збагну?!
13
Текля зосереджено помішувала ложечкою каву, втупивши погляд в лаковану гладінь столика. В очах її таївся чи то сумнів, чи смуток, і пальці її то стискалися, то розслаблювалися.
Тепер, з віддалі часу, прокручуючи плівку подій, я можу все детально відтворити, я можу з певністю написати: «В цій чарівній істоті жила шалена лють, яку вона ретельно приховувала, майстерно маскуючись навіть тоді, коли поруч нікого не було; отже, приховувала її і від самої себе… Але чи вдавалося їй докінечно обдурити себе – того я не знаю…»
Раптом вона здригнулася – здається, їй почулися кроки: м’які, скрадливі, вони долинули з коридору. Текля схопилася, кинулась до дверей (на ходу, клацнувши вмикачем, засвітила люстру) – і не побачила нікого.
Нікого не було ні в коридорі, ні у ванній, як не було на кухні і в туалеті…
– Дурепище! – вилаяла вголос себе, розміялася: – Рехнутися можна!
Та нараз погляд її ковзнув по підлозі