Сяйво. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
ворочалася в ліжку. Її пам’ять, звільнена зануренням у сон від будь-якої упорядкованості, майнула повз перший рік у Стовінгтоні, обпливла дедалі гірші обставини, що сягнули дна, коли її чоловік зламав Денні руку, і сягнула того сніданку на кухні.
Денні надворі грається в пісочниці машинками, рука в нього все ще в гіпсі. Блідий, аж сірий, Джек сидить біля столу, сигарета тремтить у нього між пальців. Вона тоді вирішила попрохати в нього розлучення. Вона вже розглянула це питання зі ста різних боків, фактично вона над цим роздумувала впродовж шести місяців, ще до зламаної руки. Вона себе переконувала, що прийняла б це рішення вже давно, якби не йшлося про Денні, але навіть не це було безумовною правдою. Довгими ночами, коли Джек десь вештався, їй снилися сни, і в тих снах завжди було обличчя її матері та її власне весілля.
(Хто віддає цю жінку? Її батько стояв у своєму найкращому, доволі поганенькому костюмі – він працював роз’їзним торговцем від консервної компанії, яка вже тоді перебувала на межі банкрутства, – зі змореним обличчям, яким же він видавався постарілим, яким збляклим: Я віддаю.)
Навіть після того лихого випадку – якщо його можна було назвати випадком – вона не була в змозі цілком визначитися, визнати, що її шлюб став односторонньою поразкою. Вона все чогось чекала, мовчки сподіваючись, що трапиться чудо і Джек зрозуміє, що відбувається не лише з ним самим, а й з нею. Але все тривало в тому ж темпі. Чарка перед тим, як вирушати до Академії. Два-три пива за обідом у «Стовінгтон-хаусі». Три-чотири мартіні перед вечерею. Ще п’ять чи шість під час перевірки учнівських робіт. По вікендах іще гірше. Найгіршими залишалися ті вечори, коли він десь вештався з Елом Шоклі. Вона ніколи не могла собі уявити, що, попри відсутність будь-якої фізичної вади, життя може бути таким болісним. Боліло їй безперервно. Скільки в цьому було її власної вини? Її переслідувало це питання. Вона почувалася своєю матір’ю. Своїм батьком. Іноді, коли вона почувалася собою, вона загадувалася, яким усе це видаватиметься Денні, і з жахом думала про той день, коли він стане достатньо дорослим для того, щоби покласти на когось провину. А ще вона загадувалася, куди їм можна було б переїхати. Вона не сумнівалася, що матір прийме її, а також не мала сумнівів, що вже за півроку, надивившись, як та після неї по-своєму перекладає підгузки, по-своєму перероблює та/або подає вже приготовану для Денні їжу; повернувшись звідкись додому, знаходячи сина в іншому одязі або з обстриженим волоссям, або книжки, що їх її матір оцінила як непідхожі, зниклими безвісти в якомусь дальнім кутку на горищі… за півроку всього такого вона отримає повноцінний нервовий зрив. А матір, поплескуючи її по руці, заспокійливо проказуватиме: «Хоча це й не твоя вина, винити більше нікого. Ти ніколи не була уважливою. Ти виказала свою справжню натуру, коли стала між мною і твоїм батьком».
«Мій батько. Батько Денні. Мій, його».
«Хто віддає цю жінку? Я віддаю»,
І помер від інфаркту за півроку.
Ніч перед тим ранком вона пролежала без сну, майже до того моменту, коли