Вероніка вирішує померти. Пауло Коельйо
Читать онлайн книгу.
«завтра мені треба вставати рано» – і ми розійдемося якомога швидше, уникаючи дивитися одне одному в очі.
Я повернуся до своєї кімнати, яку наймаю в монастирі. Спробую почитати книжку, увімкну телевізор, щоб подивитися ті самі програми, які дивлюся щодня, поставлю будильник на ту саму годину, о якій він розбудив мене вчора, машинально виконаю завдання, які мені доручили в бібліотеці. З’їм сандвіч у саду перед театром, сидячи на тій самій лаві, разом із людьми, що також мають звичай снідати на лавах, вони мають такий самий порожній погляд, але вдають, ніби заклопотані чимось надзвичайно важливим.
Потім прийду на службу, вислухаю кілька розповідей про те, хто з ким ходить, хто страждає і з якої причини, як ота жінка плакала через свого чоловіка, – і залишуся з відчуттям, що я особа привілейована, що я гарна, маю роботу, обираю собі коханця на свій смак. Увечері зайду до бару – й усе почнеться спочатку.
Моя мати – її, певно, неабияк стривожила моя спроба накласти на себе руки – оговтається від страху й знову допитуватиметься, що я збираюся робити зі своїм життям, чому я не така, як інші люди, бо зрештою речі не так уже й заплутані, як мені здається. «Подивись, наприклад, на мене, яка вже багато років одружена з твоїм батьком і цілком задоволена своїм життям, і тебе змогла виховати на найкращих взірцях».
Одного дня мені набридне вислуховувати від неї одне й те саме й, щоб догодити їй, я одружуся з чоловіком, якого примушу себе покохати. Він і я зрештою знайдемо спільну манеру разом мріяти про завтрашній день, про будинок на природі, про дітей, про майбутнє наших дітей. Ми часто кохатимемося протягом першого року, рідше протягом наступного, а починаючи з третього люди мають звичай згадувати про секс один раз на два тижні, й перетворюють цю думку на дію лише один раз на місяць. Гіршим, ніж це, є той факт, що люди майже не розмовляють. Я спробую примиритися із ситуацією й запитуватиму, що зі мною не так – чому я перестала його цікавити, він більше не звертає на мене уваги й говорить про своїх друзів так, ніби вони є всім його світом.
Коли наші взаємини повиснуть на ниточці, я завагітнію. Ми народимо дитину, на певний час станемо близькими одне одному, а потім ситуація знову стане такою, як і була.
Тоді я почну гладшати, як тітка моєї вчорашньої санітарки (чи позавчорашньої, я точно не пам’ятаю). І спробую дотримуватися режиму, воюватиму з вагою, яка, попри всі мої зусилля, зростатиме з кожним днем, кожним тижнем. Тоді я почну ковтати магічні пігулки, що мають захищати від депресії, – і народжу ще кількох дітей унаслідок ночей кохання, які швидко минатимуть і довго не повертатимуться. Я всім казатиму, що діти – суть мого життя, хоч насправді моє життя – причина їхнього існування.
Люди завжди вважатимуть нас щасливим подружжям, і ніхто не знатиме, яка самотність, яка гіркота, яка зневіра ховаються за цією видимістю щастя.
Аж поки одного дня мій чоловік заведе свою першу коханку, і я, мабуть, влаштую скандал, як тітка тієї санітарки, або знову захочу заподіяти собі смерть. Але на той час