Після кави (мабуть, погана слава Віллєте не була пов’язана з поганим харчуванням) усі вийшли, щоб прийняти сонячну ванну. Насправді сонця не було – температура опустилася нижче нуля, й сад накрило снігом.

      – Я перебуваю тут не для того, щоб зберегти життя, а для того, щоб із ним попрощатися, – сказала Вероніка одному із санітарів.

      – Усе одно хворим треба приймати сонячну ванну.

      – Хто з нас божевільний? Сонця немає.

      – Але є світло й воно допомагає заспокоїти пацієнтів. На жаль, зима в нас триває довго; інакше ми мали б набагато менше роботи.

      Сперечатися було марно. Вероніка вийшла трохи прогулятися, пильно роздивляючись навколо й потай шукаючи спосіб утекти звідси. Мур був високий, як вимагали будівничі старовинних казарм, але будки вартових були порожні. Сад оточували будинки військового типу, де сьогодні розташовувалися чоловічі й жіночі палати, приміщення адміністрації й кімнати для обслуги. Після першого швидкого огляду вона помітила, що охоронялася лише брама головного входу – тих, хто заходив і виходив, перевіряли двоє охоронців.

      Усе, здавалося, закрутилося в її мозку. Щоб пожвавити пам’ять, вона спробувала пригадати всілякі дрібниці – наприклад, місце, де вона залишала ключ від свого помешкання, який диск вона нещодавно купила, останню книжку, яку її попросили видати в бібліотеці.

      – Я Зедка, – сказала жінка, підходячи до неї.

      Учора вночі вона не могла побачити її обличчя, бо сиділа навпочіпки під час усієї розмови. Зедка мала років тридцять п’ять і здавалася абсолютно нормальною.

      – Сподіваюся, укол тобі не зашкодив. Із часом організм пристосовується до заспокійливих ліків і вони втрачають ефект.

      – Зі мною все гаразд.

      – Наша вчорашня розмова… Ти пам’ятаєш, що ти в мене просила?

      – Чудово пам’ятаю.

      Зедка взяла її за лікоть, і вони пішли далі парком поміж безлистих дерев. За мурами можна було бачити гори, які зникали у хмарах.

      – Сьогодні холодно, але ранок гарний, – сказала Зедка. – Дивно, але моя депресія ніколи не навідує мене в такі дні – захмарені, сірі, холодні. При такій погоді я маю відчуття, що природа перебуває у згоді зі мною, віддзеркалює мою душу. Проте, коли з’являється сонце, діти граються на вулицях і всі втішаються красою дня, мені буває найгірше. Здається несправедливим, що природа буяє своїми розкошами, а я почуваюся ні в сих ні в тих.

      Вероніка делікатно вивільнила руку. Їй не подобалися фізичні контакти.

      – Ти урвала свою фразу. Ти говорила про моє прохання.

      – Тут, у лікарні, є одна група. Це чоловіки й жінки, які могли б виписатися, повернутися додому… але вони не хочуть звідси виписуватися. Причин багато: Віллєте не такий уже поганий заклад, як про нього розповідають, хоч, звичайно, і не п’ятизірковий готель. Тут вони можуть говорити все, що думають, робити все, що їм заманеться, не чуючи жодного слова критики: зрештою, вони у психіатричному