Трохи прогулявшись у саду, усі повернулися до їдальні й пообідали. Після обіду санітари повели чоловіків і жінок до величезної зали для відпочинку, де було багато всякої всячини – столи, стільці, канапи, фортепіано, телевізор і широкі вікна, крізь які можна було милуватися сірим небом і низькими хмарами. Вікна не були заґратовані, бо зала виходила в сад. Двері були зачинені через холод, але досить було повернути ручку, щоб знову вийти й гуляти між деревами.

      Більшість дивилися телевізор. Дехто дивився в порожнечу, інші стиха розмовляли між собою – але хто цього не робив хоч колись? Вероніка помітила, що літня жінка, Марі, тепер приєдналася до великої групи в одному закутні величезної зали. Кілька пацієнтів проминали Вероніку, і вона спробувала приєднатися до них: хотіла послухати, про що вони розмовляють.

      Вона намагалася приховати свої наміри. Та коли підійшла близько, вони замовкли й – усі разом – подивилися на неї.

      – Чого вам треба? – запитав літній пан, який здавався лідером Братства (якщо така група справді існувала й Зедка не була більш божевільною, ніж здавалася).

      – Нічого, я лиш проходила.

      Усі перезирнулися й недовірливо похитали головами. Один із них зауважив іншому: «Вона лише проходила!» Інший голосніше повторив цю саму фразу – і за мить усі почали викрикувати ці слова.

      Вероніка не знала, що їй робити, її паралізував страх. Один санітар, дужий і з неприємною зовнішністю, підійшов подивитися, що відбувається.

      – Нічого, – відповів йому один із групи. – Вона тільки проходила. Зупинилася тут, але незабаром піде далі.

      Уся група дружно зареготала. Вероніка гмикнула, напівобернулася й пішла геть, аби ніхто не помітив, що її очі наповнилися слізьми. Вона вийшла в сад без теплого одягу. Один із санітарів намагався переконати її повернутися, але до нього підійшов інший, який щось йому прошепотів, й обидва дали їй спокій на холоді. Не було сенсу дбати про здоров’я приреченої.