Коли вона розплющила очі, то вперше помітила, що тепер вона лежить не в кутку за ширмою, а в іншому місці, схожому на велику лікарняну палату. Голка для вливання сироватки досі стриміла в її руці, але всі інші голки та трубки з тіла вийняли.

      Високий лікар у білому халаті, що контрастував із пофарбованими в чорний колір вусами та волоссям, стояв біля її ліжка. Поруч із ним молодий стажер робив якісь записи в розкритому блокноті.

      – Скільки часу я вже тут? – запитала Вероніка, звернувши увагу на те, що говорити їй складно, їй не вдавалося виразно вимовляти слова.

      – Два тижні в цій палаті після п’ятьох днів в реанімації, – відповів лікар. – І дякуйте Богові, що ви досі тут.

      Молодий стажер здавався здивованим, так ніби ця остання фраза старшого лікаря не відповідала дійсності. Вероніка відразу помітила його реакцію, і її інстинкт загострився: невже вона перебувала тут довше? Їй досі загрожує небезпека? Вона стежила за кожним порухом, за кожним жестом обох лікарів; вона знала, що ставити запитання марно, вони ніколи не скажуть їй правду, та коли вона буде уважною, то зможе зрозуміти, що відбувається.

      – Назвіть своє прізвище, адресу, цивільний стан і дату народження, – зажадав старший.

      Вероніка пам’ятала своє прізвище, цивільний стан і дату народження, але помітила, що в її пам’яті утворилися білі плями: вона не змогла точно пригадати адресу.

      Лікар наблизив ліхтар до її очей і довго мовчки їх розглядав. Молодший зробив те саме. Вони обмінялися поглядами, які не означали нічогісінько.

      – Ви сказали нічній санітарці, що ми неспроможні заглянути вам у душу? – запитав молодший.

      Вероніка не пам’ятала, щоб вона сказала щось подібне. Їй важко було збагнути, хто вона така й чому вона тут.

      – Ви безпробудно спали під дією заспокійливих пігулок, і це могло вплинути на вашу пам’ять. Будь ласка, спробуйте відповісти на все, що ми вас запитуємо.

      І лікарі почали ставити їй абсурдні запитання: скільки важливих газет публікуються в Любляні, пам’ятник якому поету стоїть на її центральному майдані (о, цього вона не забуде ніколи, у душі кожного словенця закарбований образ Прешерна), якого кольору волосся в її матері, імена й прізвища її колег, які книжки найчастіше читають у бібліотеці.

      Спочатку Вероніка мала намір не відповідати – у її пам’яті досі панував хаос. Але запитання тривали й вона відновлювала у своїй пам’яті те, що забула. У певну хвилину вона пригадала, що тепер перебуває в психіатричному притулку й що хворі, в яких порушена психіка, не зобов’язані бути послідовними у своїх відповідях.