Вероніка вирішує померти. Пауло Коельйо
Читать онлайн книгу.
високу ціну їм обом доведеться заплатити за це.
Коли вирішила влаштуватися на роботу, то відхилила спокусливу пропозицію компанії, що розгорнула свою діяльність у її молодій країні, й улаштувалася працювати в публічній бібліотеці, де платня була невеликою, проте надійною. Вона працювала щодня за тим самим розпорядком, запевняючи своє керівництво, щоб не дивилися на неї як на загрозу, вона задоволена своїм місцем і не збирається вимагати збільшення заробітної плати; вона тільки хоче мати регулярну платню паприкінці кожного місяця.
Вона винайняла кімнату в монастирі, бо черниці вимагали, щоб їхні пожильці поверталися до призначеного часу й залишали ключ у дверях. Той, хто не повертався вчасно, мусив спати на вулиці. Таким чином вона завжди могла назвати своїм коханцям правдиву причину, чому вона не може вночі спати в готелях або в чужих ліжках.
Коли думала про одруження, то завжди уявляла себе в маленькому шале за межами Любляни з чоловіком, не схожим на її батька, який зароблятиме рівно стільки, щоб мати змогу утримувати родину, який буде задоволений тим, що вони обоє житимуть разом у будинку з розпаленим каміном, милуючись укритими снігом горами.
Вона виховала себе так, щоб давати чоловікам точну міру втіхи – ні більше, ні менше, лише необхідне. Вона не гнівалася ні на кого, бо це означало б воювати з ворогом, а потім терпіти такі непередбачені наслідки, як, наприклад, помсту.
Коли вона досягла майже всього, чого прагнула в житті, то дійшла висновку, що її існування не мало глузду. Бо всі її дні були однаковими. І вирішила померти.
Вероніка повернулася із саду й попрямувала до групи, що зібралася в закутні зали. Люди жваво розмовляли, але замовкли, коли вона підійшла.
Вона наблизилася до старшого чоловіка, який здавався головним. Перш ніж хтось міг її зупинити, вона врізала йому лункий ляпас.
– Відплата буде? – запитала вона голосно, щоб усі в залі її почули. – Ви якось відреагуєте?
– Ні, – чоловік притулив до обличчя долоню. Тонка струминка крові потекла йому з носа. – Вам недовго залишилося нас турбувати.
Вероніка покинула залу й пішла у свою палату з тріумфальним виглядом. Вона вчинила щось таке, чого ніколи не робила у своєму житті.
Минули три дні після інциденту з групою, яку Зедка назвала Братством. Вероніка шкодувала, що дала тоді ляпас, не тому, що боялася помсти з боку чоловіка, а тому, що така поведінка була для неї нехарактерною. Зрештою, так вона дійде висновку, що життя варте того, щоб жити, а це завдасть їй непотрібного страждання – адже так чи інак, а їй доведеться покинути цей світ.
Єдиний для неї вихід – це усамітнитися від усього й від усіх, докласти зусиль, щоб бути такою, як і раніше, підкорятися всім вимогам і всім правилам Віллєте. Вона виконувала всю рутину, яку накидала пацієнтам психіатрична лікарня: прокидалася рано, пила вранішню каву, виходила на прогулянку в сад, обідала, сиділа в залі для відпочинку, вечеряла, дивилася телевізор і йшла спати.
Перед