Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс
Читать онлайн книгу.
вже пізно, коли Олівер прокинувся від свого довгого здорового сну. В кімнаті не було нікого, опріч старого, що варив у горняткові каву на сніданок і насвистував щось собі під ніс, мішаючи каву залізною ложечкою. Від найлегшого шамотіння старий насторожував вухо, але впевняючись, що все гаразд, знову схилявся над горнятком.
Олівер більше не спав, але ще не зовсім прочумався. Буває такий дивний стан, коли людина більш не спить, не дріма, але й не прокинулася ще цілком, лежить з напівзаплющеними очима, але вже відчуває, що діється навколо; бува, що в такому стані їй за п’ять хвилин присниться багато більше, ніж за п’ять ночей, коли вона спить мертвим сном з цілком уколисаною свідомістю. В такі хвилини людина все-таки настільки свідома діяльності свого інтелекту, що може відчувати його могутню силу, ту силу, що дозволяє йому, відірвавшись від його тілесної оболонки, розривати із земними путами й ширяти поза часом і просторінню.
Олівер був саме в такому стані. Крізь напівзаплющені повіки він бачив старого, чув його тихий посвист, чув, як він шкрябає ложкою об стінки горнятка, а проте в цей самий час в його уяві роїлися спогади з його минулого життя й обличчя людей, що з ними йому доводилося зустрічатись.
Кава закипіла; старий поставив горнятко на примурок і стояв кілька хвилин мовчки, наче вагаючись, до чого братися; потім обернувся, глянув на Олівера й озвався до нього; але той не відповів – очевидно спав.
Переконавшись, що хлопець спить, старий тихо підійшов до дверей, замкнув їх, витяг, як здалося Оліверові, з якоїсь потайної ляди в долівці невеличку скриньку й обережно поставив її на стіл. Очі йому блиснули, коли він відімкнув її віко й зазирнув усередину; він підсунув до стола старого стільця, сів і обережно, милуючись, витягнув із скриньки розкішного золотого годинника, з блискучими діамантами.
– Ага, – зрадів старий, знизуючи плечима й гидко всміхаючись. – Хитрі шельми, хитрі шельми! Тверді до останнього! Не виказали попові, де воно лежить! Не підвели старого Феджіна. Ще б пак, на якого біса? Від цього мотуз на горлі ані трішечки б не ослаб! Ні, ні, ні! Хитрі шельми! Хитрі шельми!
Пробубонівши ще щось собі під ніс, старий поклав годинника назад у скриньку і почав витягати один по одному ще з півдесятка годинників; милувався він кожним з невимовною насолодою, а потім висипав цілу купу перснів, брошок, браслетів й інших прикрас – таких розкішних і з такими самоцвітами, що Олівер навіть і не знав, як їх назвати.
Поклавши все це назад, старий дістав з дна скриньки якусь малесеньку річ, що вмістилася вся в його долоні; здавалося – на ній був якийсь дуже дрібний напис, бо він довго уважно вдивлявся в неї. Потім він поклав її назад до скриньки, мов утерявши надію чогось добрати, зітхнув і, відкинувшись на спинку стільця, прошепотів:
– Ловка штука – кара на горло. Мертві не знають ні каяття, ні вороття! Вони не розцвенькають стислих таємниць! Ловка це штука для нашого ремества! Усіх п’ятьох почепили на мотузці, і нікому тепер правити поділу здобичі й оскаржувати!
У