Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс
Читать онлайн книгу.
читав, не відводячи очей, усе від першого до останнього рядка, знову перегортав, знову читав і так без кінця.
Але ж як оторопів Олівер, як похолонув він, коли це враз перед очима в нього Проноза запустив свою лапу в кишеню старого пана, витяг звідти носову хустку, ткнув її Чарлі в руку й кинувся разом з ним навтікача за ріг. Оліверів мозок мов блискавицею пронизало: так ось звідки беруться хустки, годинники й самоцвіти старого. Одну мить він стояв як вкопаний: кров почала битися так шпарко в його жилах, що його всього мов вогнем пойняло; але в ту ж хвилину, не тямлячи, що робить, із сорому, з болю, з переляку він кинувся прожогом бігти. Це тривало одну лише хвилю, але саме в ту мить, коли Олівер чкурнув навтікача, старий пан, встромивши руку в кишеню й не знайшовши там носовичка, швидко обернувся. Хустка зникла; він побачив, що якийсь хлопчик прудко тікає від нього, і цілком природно збагнув, що це саме й є грабіжник, і з криком: «Лови злодія!» – побіг навздогін Оліверові з книжкою в руці.
Але кричав не сам лише дідусь: Проноза й містер Бетс, звичайно, не бажали звертати на себе уваги в цю хвилю і тому, завернувши за ріг, сховалися в найближчій підворітниці. Почувши ґвалт, вони одразу зрозуміли, у чому річ, вискочили зі своєї засідки і з голосним криком: «Лови злодія!» кинулися ловити Олівера як добрі громадяни.
Олівер, хоч його й виховали філософи, не знав теоретично тієї аксіоми, що самозаховання – найголовніший закон природи. Якби йому знаття, може б, він був і приготувався до небезпеки, але він вскочив у біду несвідомо, зопалу, стерявся і, як той зацькований заєць, нісся, нісся тепер уперед; за ним з криками й свистом бігли його зрадливі товариші, а позаду старий пан.
«Лови злодія! Лови злодія!» Ці слова мають магічне значення. Крамар кидає крамницю, бендюжник підводу, пекар кошика, молочар бідони, розносник пакунки, школяр книжки, каменяр кирку, дитина цяцьку. Збившись у купу, вони з галасом, лементом, свистом несуться вперед, штовхають одне одного, збивають з ніг перехожих на поворотах, каламутять сонних собак, полохають спантеличених курей, а вулиці, площі й заулки луною віддають їх лемент. «Лови злодія! Лови злодія!» – сотня голосів підхоплює цей крик, юрба зростає за кожним поворотом, спотикається об каміння, тупотить, місить ногами болото; вікна відчиняються, надвір вибігають люди – скаламучується вуличне шумовиння, вуличний набрід поперед усіх; слухачі залишають комедіанта з катеринкою у найкритичніший момент вистави, приєднуються до розбурханої зграї і з новими свіжими силами підхоплюють крик: «Лови злодія! Лови злодія!»
«Лови злодія! Лови злодія!» В людському єстві глибоко закладений мисливський інстинкт: гнатися, аби гнатися будь за чим. Біжить нещасна, засапана, зацькована дитина, жах на обличчі, розпач в очах, краплі поту на щоках, смертельне напруження всього тіла, тіка від погоні, але юрба несеться назирцем, наближається, сопе, підхльостує знеможені сили дитини свистом, гиком, шиканням. «Тримай злодія!» Та затримайте ж ви, зловіть ви його на бога, бодай із самого милосердя!
Спіймали нарешті!