Проект «Міссурі». Яна Дубинянская
Читать онлайн книгу.
ми майже хвилину реготали втрьох. За мокрою стіною Кулі прогуркотів будівельний кран – справжня Годзилла. А тоді Лєнка сіпнула мене за рукав: з’явився Русланчик.
Я теж сіпнула за рукав – Хуліту:
– Поклич його. Попроси ту статтю… Глена-як-його-там… ну Юльчик!..
Вона подивилася на мене так, ніби робить бозна яку послугу. Дуже розумна; ну добре. Я їй це потім пригадаю, а зараз…
– Циба! Тебе можна?
Русланчик обернувся – викапаний Брюс Вілліс з Мелом Гібсоном, тільки ще кращий. Моє ти сонечко! Підійшов і чемно так сказав:
– Смачного, дівчата! Чого тобі, Юлю?
Хуліта глянула на мене й процідила виразно, щоб кожен дурень здогадався:
– Хотіла запитати, де ти взяв статтю Гленна Райта.
– Скачав з одного американського ресурсу, англомовного, – Русланчик посміхнувся й поправив окуляри. – Я б дав роздруківку, але ж ти іспанську вивчаєш.
І вже був зібрався йти – та куди там. Я розвернулася, закинула ногу на ногу й спрямувала на нього найсексуальніший у світі погляд:
– Сідай, у нас є одне вільне місце… Тут прикольно, – й пробарабанила пальцями по стіні Кулі; півночі малювала квіточки на нігтях.
Він знітився:
– Я, дівчата… Зараз куплю чого-небудь і…
– Дипломат залиш, – наказала я.
І він залишив. Куди б він подівся?..
Я навмисне не дивилася в його бік. До Кулі прилип жовтий листок, принесений вітром. Якби не дощ, то я б змилася з останньої пари. Тим більше, що на спеціалізації ми з Русланчиком у різних групах: він в політиці, а мене матуся запхала на менеджмент. Ще й доплатила тому козлові, який слідкував, щоб мені на всіх іспитах натягували трояк. За кількістю балів я б усе одно пролетіла, але матуся заздалегідь дізналася, що бали в «Міссурі» – фігня. Головне було пройти співбесіду наприкінці, а для мене це – справа техніки. В приймальній комісії ж бо сиділи самі чоловіки.
Русланчик одійшов від каси з тацею в руках і попрямував до нас; я помахала йому й одразу ж втупилася в стіну. Хай не думає.
За дві секунди він підбіг – але чомусь вже без таці. Підхопив зі стільця свого дипломата:
– Дівчатка, соррі. Там наша компанія, мене кличуть… ну, побачимося. Па-па!
І пострибав у інший край Кулі, де стояли зсунутими два столи, за якими розсілися місцеві пацани й набембані, запаковані по саме нікуди, теж усі столичні дівки.
Лєнка й Хуліта стиха хихотіли. Ненавиджу!
Уб’ю гада.
Дощ скінчився. В калюжі на зупинці плавало жовте листя й клапоть газети з заголовком «Колишня дружина Сільвестра Сталлоне вим…» Те, що вона «вим…», потонуло в каламутній воді. А цікаво.
Автобус не йшов. Пиляти три зупинки пішки було в облом, тим паче самій: з дівками я полаялася. Коли Лєнка мала нещасне кохання у вересні, я її втішала, – а вони?!.. Хай лише спробують тягати моє турецьке печиво!
– Привіт, Наталко. Ти в гуртожиток?
Від несподіванки я ледь не влізла підбором в калюжу. Обернулася: Влад Санін з третьої групи. Взагалі-то наш курс такий