Проект «Міссурі». Яна Дубинянская
Читать онлайн книгу.
раптом мені стрелило.
Загорілося жовте світло, і Влад кинувся по зебрі вперед. Я вчепилася йому в лікоть – а що, цілком може бути, дівчина боїться одна переходити дорогу, – й, нахилившись до самого вуха, прокричала:
– Я хочу їсти!
Санін відреагував лише на тому боці. Зупинився; слава богу! Чіплятися за нього далі було непристойно – хай не думає. Передихнула й просюрчала ніжним і трохи винним голосом:
– Розумієш, я в Кулі не пообідала… А в общазі поки щось приготуєш…
І посміхнулася Владові так, ніби це був сам Русланчик.
До нього дійшло. Розумний!
– Може зайдемо в «Макдональдс»?
– Чого тобі?
– «Біг-Мак меню», – без вагань відповіла я. – І полуничне морозиво. І…
Його оченята за товстими скельцями окулярів поки не лізли на лоба. Нахабство – перше щастя. Та й коли ще… І я наважилася:
– …і пиріжок з вишнями!
– Добре, – кивнув Влад. Поклав сумку на сидіння навпроти й пішов до кас.
А я зняла плащика, перекинула його через спинку стільця. Сіла за столик, підперла ліктями підборіддя. Ніби я тут вже бозна який раз.
Хоча насправді – вперше. А що, як мені матінка грошей дає тільки на проїзд; решту – продукти там, косметику, навіть туалетний папір! – натурою, щоб «не розбещувати дитину!» Взагалі-то її просто жаба душить. Матуся моя за копійчину… ну добре.
А те, що я тутешнє меню напам’ять знаю, – так воно ззовні на плакаті написане, навіть з малюнками. Ми з дівками, коли пішки з «Міссурі» пиляємо, завжди зупиняємося почитати. Й подивитися, як народ шамає, стіни прозорі, все видно…
Глянула у вікно: хоч би хтось з наших проходив повз!.. От якби Русла…
– Забув, якого ти пиріжка хотіла, – сказав Влад. – Взяв і з вишнями і з яблуками…
Я кивнула:
– Сонечко.
Він сів навпроти; з-за високого стакана кока-коли самі лише скельця виблискували. Воно, звичайно, не дуже круто сидіти в «Макдональдсі» з хирлявим очкариком. Але ж сам запросив, і два пиріжки!!! – собі Влад чомусь узяв тільки гамбургер. Значить, не такий він уже й грошовитий… але й не жаднюга, як дехто. Та й перебирати місцевими… тьху ти.
– А ти комп’ютерами займаєшся, еге ж? – почала я вивідувати з забитим ротом.
Мовчки кивнув. Чого ж ти хочеш – рот зайнятий. Я схаменулася й перед наступним запитанням все проковтнула – смакота! З цими очкариками треба й собі косити під виховану:
– Цікаво, мабуть?
– Цікаво, – він знову кивнув.
Вкусив свого гамбургера й замовк; ні, я так точно не граюся! Сам причепився на зупинці й сам же мовчить, як риба об лід. Щоправда, його очі з-за окулярів одразу втупилися мені в кофтинку, туди, де я два верхніх гудзики ніколи не застібаю, хоча вже й холоднувато. Та-ак, усе ясненько: хоче, але боїться, бідолаха. Напевне, ще хлопчик.
Спробувала картоплю з пакетика. Супер!
– Я тут розпочав одне дослідження, – заговорив раптом Влад. – Мені потрібна статистика. От ти, Наталко, – як ти поступила