Проект «Міссурі». Яна Дубинянская
Читать онлайн книгу.
халяви не повинно бути! Гаразд, якби ми ще платили за навчання. Але навпаки, це в нас вкладають величезні кошти – і що, віддача зовсім не потрібна? Тут щось не так, це безперечно. Я поки що почав з аналізу вступних іспитів, і якщо не вийде щось намацати в цьому напрямку, то…
Він дуже смішно сказав МІІСУРО, з наголосом на «о». А далі я й не слухала: почав патякати щось зовсім ліве й незрозуміле. Ні, я не в’їжджаю, запросити дівку в «Макдональдс» і бідну годину втикати їй про «Міссурі»?!.. Це ж померти можна. Це тоді, як я йому вже двадцять хвилин бісики пускаю очима, здихляку місцевому! Та будь-який пацан…
Хоча, що ж він тут зробить, бідолашний? Всі ж на нас витріщаються, і з вулиці так само. Навіть те, що під столиком робиться, й те кожний собака бачить. До речі, склом знову затарабанив дощ – дрібненький, але під нього можна закосити од прогулянки – біганини – пішки. Зрештою, Владичок, мабуть, тому й верзе казна що, бо дуже хочеться, а тут ну ніяк не можна…
Крім того, я наїлася по саме нікуди. Виколупала з прозорої креманки останню ложку морозива й скоса глянула на пиріжки. Запаковані, так що можна взяти з собою в общагу. І хай Лєнку з Хулітою жаба задавить!..
Підвелася:
– Спасибі, сонечко. Пішли. Ти ж до нас?..
На фразі «до нас» я посміхнулася і ще раз облизала губи – нібито від морозива. Владичок закивав і рипнувся подати мені плащика. Тільки в нього це не дуже виходило, поки не простягнув руки вгору й на став навшпиньки. Ну добре, це все через мої підбори.
Розчинив переді мною скляні двері, і я востаннє вдихнула смачнющий запах «Макдональдса». Хоча, хто сказав, що востаннє?
– Були б гроші, – задумливо промовила я, не дивлячись на Влада, – обідала б отут щодня…
Але він відповів зовсім не так, як я очікувала:
– Не раджу, Наталко. Одна дівчина з Америки таким чином за місяць набрала сто двадцять кіло. Тут дуже калорійна їжа.
Он як? Стало по-справжньому образливо.
Ну чому від усіх гарних речей обов’язково товстішають?!..
– У чотириста п’яту, – сказав Владичок вахтерці.
Я подумки його похвалила. Бабі Соні зовсім не обов’язково знати, куди він йде. Хоча вона, стара стервоза, все одно здогадалася; очиськами мені мало дірку в задниці не пропалила.
Він хотів підійматися сходами, але я викликала ліфт: якщо він справний, треба цим користуватися. У кабінці валялася обгортка він «Снікерса» й було страх як накурено; мабуть, тому Владичок зашугано відступив у куток, намагаючись разом з тим не притискатися до стіни з різними написами. Столична дитина. Нічого, я розумію.
Ми пройшли через блок. На кухні стирчав лише Женєчка. Визирнув, привітався до Влада й дивно якось глянув на мене; він взагалі дивний, хоча й сонечко. Біля сміттєпровода все ще були розкиданя пляшки: повбиваю чотириста восьму!..
Мої двері були зачинені: йєс! Тобто, я ще в тролейбусі згадала, що дівки говорили про якусь екскурсію після пар – вони обидві на одній спеціалізації, соціологічки. Отже це надовго. Прокрутила ключа й відчинила двері: добре, що я остання йшла геть, а то напевне