Щиголь. Донна Тартт
Читать онлайн книгу.
Я переживав шок щоразу, коли згадував: її вже нема на світі. Кожна нова подія – усе, що я робитиму протягом решти свого життя, – розлучатиме нас усе більше й більше. Дні, коли її вже не буде, – відстань між нами, яка дедалі зростатиме. З кожним днем мого життя вона буде все далі й далі від мене.
– Тео.
Я сполохано подивився на неї.
– Крок за кроком. Інакше ти не зможеш вийти зі свого стану.
Наступного для по телевізору мали показувати марафон шпигунських фільмів про Другу світову війну («Каїр», «Прихований ворог», «Кодове ім’я Смарагд»), тому я дуже хотів залишитися вдома, щоб подивитися їх. Натомість я виліз із ліжка, коли містер Барбур просунув голову у двері, щоб розбудити нас («Підйом, гопліти!»), і доплентався до автобусної зупинки разом з Енді. День був дощовий і досить холодний, тому місіс Барбур примусила мене вдягти поверх мого одягу старе вовняне пальто Платта, яке зовсім мені не личило. Менша сестра Енді Кітсі танцювала попереду нас у своєму рожевому плащику, обминаючи калюжі й удаючи, що нас не знає.
Я знав, що мої перші відвідини школи будуть жахливими, й переконався в цьому від першої секунди, коли ввійшов до світлого холу і вдихнув знайомий шкільний запах: цитрусовий дезінфектант і щось схоже на сморід від старих шкарпеток. У коридорі висіли оголошення, написані від руки: додаткові тренування по тенісу й уроки кулінарного мистецтва, проби акторів до вистави «Дивна парочка», екскурсія на острів Елліс і квитки на «Весняний концерт» у стилі свінг, які ще можливо купити; важко було повірити, що світ загинув, а всі ці безглузді види діяльності досі тривають.
Як дивно: коли востаннє я сюди приходив, вона ще була жива. Знову й знову я про це думав, і щоразу по-іншому. Вона була жива, коли я востаннє відкривав цю шафку, коли востаннє розгортав цей паскудний підручник з біології, коли востаннє бачив, як Лінді Мейзел маже собі губи блиском пластиковою паличкою. Годі було повірити, що я не можу повернутися назад до цих миттєвостей, до того світу, коли вона ще не померла.
– Співчуваю.
Так казали знайомі, навіть ті люди, які ніколи не озивалися до мене. Інші люди, які сміялися й розмовляли в коридорах, замовкали, коли я їх проминав, дивлячись на мене серйозним або запитальним поглядом. Інші не звертали на мене ані найменшої уваги – так грайливі собаки не звертають уваги на хворого або покаліченого пса в їхньому оточенні; вони або не дивилися на мене, або розступалися переді мною, або веселилися навколо мене, ніби мене там не було.
Зокрема, Том Кейбл уникав мене так старанно, ніби я був дівчиною, яку він обманув і покинув. Під час ланчу я ніде його не бачив. На уроці іспанської мови (він зайшов до класу, вже коли почався урок, пропустивши жахливу сцену, коли всі оточили мене, щоб висловити мені співчуття) він сів не поруч мене, як звичайно, а попереду, витягнувши ноги в прохід. Дощ падав на підвіконня, поки ми перекладали чудернацькі фрази, якими пишався б і Сальвадор Далі: про омарів і пляжні парасольки, про Марісоль із довгими віями, що їде до школи на таксі лаймово-зеленого кольору.
Після