Щиголь. Донна Тартт
Читать онлайн книгу.
ситуації, не знаю. Безперечно, я не плакав гіркими слізьми, не розбивав кулаками шибки й не робив нічого такого, що, як мені здавалося, робили люди, котрі почувалися так само, як я. Але іноді горе накочувалося на мене такими хвилями, що я задихався. А коли хвилі відкочувалися назад, я дивився на рештки катастрофи, освітлені таким різким, порожнім і моторошно яскравим світлом, що забував про той час, коли світ був яким завгодно, але не мертвим.
Зізнаюся чесно, найменше тоді я думав про діда й бабусю Декерів, та й чого я мав би про них думати, адже соціальні служби так і не змогли знайти їх на основі тієї вбогої інформації, яку я зміг їм дати. Але якось місіс Барбур постукала в двері кімнати Енді й сказала:
– Тео, мені треба поговорити з тобою, вийди на хвилинку, будь ласка.
Щось у її манері свідчило про погані новини, хоч у моїй ситуації було важко уявити, як новини можуть бути ще гіршими для мене, ніж вони були. Коли ми сіли у вітальні під трифутовою композицією з вербового гілля та гілок яблуні з розквітлими квітами, яку щойно привіз флорист, вона схрестила ноги й сказала:
– Мені зателефонували з соціальної служби. Вони знайшли твоїх діда й бабусю. На жаль, схоже, що твоя бабуся хвора.
На мить я розгубився.
– Дороті?
– Якщо ти її так називаєш.
– О! Насправді вона мені не бабуся.
– Розумію, – сказала міс Барбур так, наче вона насправді не розуміла і розуміти не збиралася. – Нехай і так. У всякому разі, вона хвора – якісь проблеми зі спиною, здається, – і твій дід її доглядає. Отака там ситуація, думаю, ти розумієш, і я певна, їм дуже шкода, але вони вважають, що тобі недоцільно відразу переселятися до них. І залишитися в них жити, звичайно ж, – додала вона, коли я нічого не відповів. – Вони запропонували тимчасово оплатити для тебе кімнату в готелі «Голідей Інн» поблизу їхнього дому, але це здається не зовсім практичним, правда?
Я відчув неприємне дзижчання у вухах. Сидячи там під незворушним крижано-сірим поглядом місіс Барбур, я почувався так, ніби мені соромно за себе. Я так боявся думки про те, щоб оселитися в діда Декера й Дороті, що майже викинув їх зі своєї свідомості, але зовсім іншою річчю було довідатися, що вони не хочуть, аби я в них жив.
Іскра співчуття освітила її обличчя.
– Ти не переживай через це, – сказала вона. – І турбуватися тобі не варто. Ми домовилися, що ти залишишся в нас протягом кількох наступних тижнів, щоб, принаймні, закінчити твій навчальний рік у школі. Усі погоджуються на тому, що так буде найкраще. До речі, – сказала вона, нахиляючись ближче, – ти маєш чудовий перстень. Це родинна коштовність?
– Атож, – сказав я. З причин, які мені було важко пояснити, я став носити перстень старого майже всюди, куди йшов. Здебільшого я грався ним, коли він був у кишені мого піджака, але досить часто вдягав на середній палець і носив попри те, що він був завеликий й іноді зісковзував.
– Цікаво. Він належав